Козацька гармата

Вітаю Вас, Гість · RSS Субота, 16.12.2017, 06:27


Blogger Tips And Tricks|Latest Tips For BloggersFree BacklinksBlogger Tips And TricksBlogger Tips And Tricks|Latest Tips For BloggersFree BacklinksBlogger Tips And Tricks

English German Russian


  ДИПЛОМИ ТРК "ТІКИЧ"









             
Яндекс.Метрика



























       

        
                  ПОГОДА



«Таємниці минулого - козацької Лисянки»

 

Армата (артилерія) козацька як окремий рід військ існувала уже з другої половини ХVІ ст. Вона складалася з фальконетів (дрібнокаліберних гармат), «армат» (великих гармат) та «можжир» (мортир). За розмірами гармати поділялися на малі й «потужні», за калібрами – на три фунтові, шести фунтові тощо.

Запорізька артилерія була здебільшого легка й рухлива, що зумовлювалося необхідністю швидко пересуватися степовими просторами, а також порівняно невеликими розмірами козацьких суден.

Гармати були мідні, чавунні й залізні, деякі з них нарізні. Стріляли гармати чавунними та залізними ядрами, гранатами, запалювальними снарядами, картеччю й зарядами в торбинах, наповнених порохом і кулями.

Козацтво дуже цінувало свою армату, вона вважалася одним із військових «клейнодів» (знаків влади). 1632 році козацькі гармати освятив сам Київський митрополит Петро Могила.ливарні, що виробляли гармати. Майстерним виготовленням гармат славилися пушкарі з Білої Церкви та Остра1.

Особливо високим рівнем арматної справи й виробництва зброї відзначалася Запорозька Січ. Ковалі, зброярі, ливарники виготовляли тут рушниці, списи, шаблі, виливали ядра та гармати. Запорозька армата (до сотні гармат) зберігалась у січовій пушкарні. Розвиток козацької армати не відставав від загального європейського прогресу. Гармати оздоблювалися майстрами художниками.

Упродовж національно-визвольної війни 1648-1657 рр. козацька армата чисельно дуже зросла. У 1648 році повстанці на чолі з Богданом Хмельницьким вийшли із Січі з трьома гарматами. А в битві під Берестечком (1651 р.) козацька армія мала вже понад сто гармат, кількісно і якісно переважала польсько-шляхетську2.

Так, свій вклад у формування армати війська Запорізького внесли козаки Лисянського полку на чолі з його полковником Максимом Кривоносом. Вони разом з Білоцерківським та Корсунським полком 12 липня 1648 року захватили місто-фортецю Полонне, яке за словами М. Кушевича, було «велике й незмірно краще для оборони, ніж Львів». Там повстанці знищили польську залогу чисельністю 1200 жовнірів і 700 шляхтичів, перебили жидів, захопили багато полонених та іншої здобичі на загальну суму 4 млн. злотих, в тому числі 80 гармат.3 При цьому слід зазначити, що коли у Варшаві стало відомо про здачу м. Полонного, польський сейм зажадав негайно відрядити до Богдана Хмельницького делегацію для переговорів4.

Артилерія поділялася на генеральну, полкову, сотенну. При гетьмані було 30, у кожному полку по 5-6 гармат. Крім того, значна частина козацької артилерії стояла у фортецях, зокрема в містах Білоцерківського полку розміщувалося 50 гармат. Для утримання армати були визначені села в яких від кожного селянського двору брали податок5.

Арматою керував генеральний обозний з гарматною старшиною – осавулом, писарем і хорунжим. Численною була обслуга: пушкарі, гармаші, стельмахи, слюсарі, римарі, ковалі, шевці; стадники, скотарі, цирульник, коновали. Для охорони Генеральної артилерії козацького війська призначався загін у кількасот козаків.  

Полкова артилерія розміщувалася в полкових містах. Очолював полкову артилерію полковий обозний, який здійснював управління нею за допомогою полкової артилерійської старшини та артилерійських служителів.

Сотенна артилерія призначалася для захисту населених пунктів (міст, містечок, великих сіл). До її складу входили і гармати, і гаківниці. В сотнях спеціальних артилерійських команд для обслуговування артилерії не існувало. До несення караулів та обслуговування гармат почергово залучались козаки сотні.

Генеральна артилерія виходила в похід під своєю корогвою та зі своїми литаврами.

Значних зусиль для вдосконалення козацького війська доклав Богдан Хмельницький. При реорганізації артилерії гетьман надав їй статусу окремого роду військ. Гармати були зведені в окремий підрозділ, їм було виділене кінне прикриття. 15 невеликих гарматок були поставлені на двоколісні лафети і переведені на однокінну тягу, що збільшило їх маневреність. В той час це було новинкою в артилерійській справі. У подальшому зростала і кількість гармат полкової артилерії, і парк важкої польової артилерії, і в цьому компоненті українське військо не тільки не поступалося польському, а й переважало його.

Головними містами постою та утримання генеральної армати під час гетьманування Богдана Хмельницького був Переяслав, Юрія Хмельницького – Корсунь, Павла Тетері – Лисянка, Івана Брюховецького – Лохвиця й Ромни, Івана Самойловича – Короп і це містечко утримувало артилерію до часів Апостола і, мабуть, до кінця Гетьманщини6.

Вивчаючи питання про постій та утримання генеральної армати правобережного Війська Запорізького в м. Лисянці часів Руїни за Гетьманування Павла Тетері, слід звернутися до історії утворення та становлення Лисянки, як козацького міста-фортеці.

Так, з моменту свого заснування та першої письмової згадки в 1593 році м. Лисянка з довколишніми селами становила маєток у складі Корсунського староства. В 1590-х роках розбудовував Лисянку і був її громадянином Михайло Хмельницький, що виконував писарські обов’язки під час збирання податків7. В 1622 році м. Лисянка королівським привілеєм було надано Магдебурзьке право. З наданням Магдебурзького права Лисянці, Річ Посполита хотіла зробити форпост саме на дорозі татарських набігів, на Чорному шляху. Надані привілеї послужили подальшим поштовхом до розвитку міста, збільшенню його населення. Про це переконує й укріплення замку в Лисянці 1662 року : «міщани зобов’язані були будувати укріплення замку, ставити палісад, зводити вежі»8. Цьому також сприяло українське козацтво, яке поступово стало відгравати провідну роль того часу, даючи рішучу відсіч ворогам українського народу. Після посилення польського гніту, у 1630-х роках почалися масові селяно-козацькі виступи. Значна кількість селян та козаків Лисянщини в 1630 році брали участь у повстанні під проводом Тараса Трясила, за що вони були жорстоко покарані владою9. Тому не було дивним, коли лисянські козаки, які входили в Корсунський полк з моменту його заснування з 1625 року, разом з полком перейшли на бік повстанців на Січі ще в лютому 1648 року, ставши тим самим першим бойовим з’єднанням Богдана Хмельницького10.

В роки визвольної війни під приводом Богдана Хмельницького козаки Лисянського краю входили кількома сотнями до складу Корсунського (три сотні м. Лисянка) та Білоцерківського полків (містечка Боярка та Кам’яний Брід), а також до Лисянського полку (сотні: три Лисянських, Вільшанська, Ситницька, Мліївська, Городищенська ), який епізодично існував у 1648-1649, 1651, 1657, 1664, 1665 роках11. При цьому першим полковником Лисянського козацького полку був легендарний Максим Кривоніс12. У разі розформування сотні м. Лисянки, причислялися до Корсунського полку.

Десь після 1655 p. містечко Лисянка стало центром староства – внаслідок виділення його території з Корсунського староства13. На той час це було укріплене місто-фортеця з довгостроковими спорудами, постійним гарнізоном, озброєнням і різними запасами, підготовлене до довгострокової кругової оборони. Звичайно, вона була побудована на висоті «Лисій горі», в захищеному природою місці, що омивалось з трьох сторін річкою Гнилий Тікич.

Завдяки своїм значним оборонним укріпленням м. Лисянка в середині ХVІІ стала важливим військово-стратегічним і адміністративним центром. Тогочасний мандрівник Павло Алепський, який подорожував разом із антіохійським патріархом Макарієм, проїжджаючи 1654 року через м. Лисянку, писав про неї: «Велике місто, укріплене, з водами і садами, благословенна країна, наче гранатне яблуко – велика і квітуча». Далі він зазначає, що у Лисянці було 4 церкви та монастир14. Окрім цього, у місті процвітала торгівля місцевого населення із запорожцями та іноземними купцями, зокрема з греками. Навіть у 60-х роках ХVІІ ст. там було менш сутужно, ніж у містах Поросся, де «хліб і сіль куплялись найдорожчою ціною»15.

Тому не є дивним, що 12 липня 1658 року під Торунною король Речі Посполитої Ян Казимир видав привілей, яким призначив прибутки з Лисянського староства на утримання артилерії Війська Запорозького16.

Від 1659 року за дозволом тодішнього сейму і виданим після нього 29 травня королівським привілеєм, Лисянський маєток перебував у приватному, дідничому володінні Туро-Пінському полковника Костянтина Виговського, брата гетьмана до жовтня 1659 року Івана Виговського, який на цю посаду був обраний, після смерті Богдана Хмельницького 30 вересня 1657 року на раді у м. Корсуні.17.

17 жовтня 1659 року Гетьман України Юрій Хмельницький, який змінив Івана Виговського, спочатку підтримував Москву та уклав з нею в м. Переяславі договір. Стаття 7 цього договору говорила, що «гарматі восковій бути в Корсуні і весь повіт дати на виживлення і на всю справу до гармат»18. У Корсуні зберігалась важка артилерія. Це були 24 дев’яти сантиметрові гармати типу «Октава» і 2 дванадцяти сантиметрові гармати типу «Колюбрина»19.

"На послузі при гарматі" було 80 пушкарів, 80 гармашів, 4 шипошників, 12 ремісників, 6 стадників, 2 довбиші, 1 цилюрик, 2 коновали. Бував теж відділ козаків для оборони артилерії, 200-300 людей. У Корсунському полку зберігалась й полкова артилерія – гармати малого калібру (фальконети).

Утвердившись на лівобережжі, Москва вирішила підкорити своїй владі правий бік Дніпра. Влітку 1660 року розпочалася чергова польсько-московська війна. Московське військо восени було розбито під Чудновим і тому 17 жовтня 1660 року гетьман Юрій Хмельницький підписав Слободищенську угоду з польським урядом, відійшовши від присяги Московському царству. За угодою 1660 року Україна поверталася до складу Речі Посполитої, але вже не як рівноправний член федерації, а як автономна одиниця. В цей же час Лівобережжя Польща вже не мала сил захопити. Стається поділ України по Дніпру, який в подальшому був юридично оформлений договором про перемир’я 1667 року між Польщею і Росією.

Українське козацтво не прийняло Слободищенського трактату: Україна втрачала внутрішню суверенність, із тексту на відміну від Гадяцького трактату, було вилучено поняття «Велике князівство Руське». Юрій Хмельницький втратив довіру у полках, і в січні 1663 року постригся в ченці Мгарського монастиря під іменем Гедеон.

Після постригу Юрія Хмельницького гетьманом України із згоди польської влади у січні 1663 року було обрано полковника Павла Тетерю, який наполегливо притримувався курсу на зближення керівництва Війська Запорізького з владиками Речі Посполитої, що його почали ще Іван Виговський та Юрій Хмельницький. Проте його влада обмежувалась лише Правобережжям. Лівий бік Дніпра залишався під контролем Москви, де на Чорній раді, що відбулася в червні 1663 року під Ніжином теж було обрано гетьманом Івана Брюховецького.

З обранням гетьманів обох сторін Дніпра почався чи не найсумніший період в історії України, відомий під народною назвою «Руїна». Так як між Тетерею і Брюховецьким розгорілася боротьба за гетьманство над усією Україною. Це в свою чергу призвело до зруйнування чи занепаду багатьох міст, в тому числі і полкового міста Корсуня.

За таких обставин у 1663 року до м. Лисянки з м. Корсуня було переведено Військову армату Війська Запорізького, найбільш вірогідно це були вищезазначені 24 дев’яти сантиметрові гармати типу «Октава» і 2 дванадцяти сантиметрові гармати типу «Колюбрина». Після чого Лисянка остаточно стала головним містом з її обслуговування, оновлення та утримання. Тут було створено необхідні для цього виробництва20.

Військова армата значно усилила оборону м. Лисянки та її військово-стратегічне значення на Правобережній Україні. Також в зв’язку з походом короля Яна Казимира та Павла Тетері на Лівобережну Україну в листопаді 1663 – березні 1664 року, метою якого було повернути цей край Речі Посполиті, що не вдалося, був відновлений і Лисянський полк. Про існування якого ми знаходимо згадки в 1664 році, під керівництвом Яреми Петрановського, якому «за заслуги у війську Запорозькому» 31 грудня 1664 р. польський король Ян ІІ Казимир подарував маєтності21.

В той же час, в зв’язку з тим, що Лисянський маєток як зазначено вище перебував у приватному володінні, Павло Тетеря як гетьман в інструкції послам до короля від 22 січня (ст.ст.) 1663 року просив надати на козацьку армату прибутки з якогось іншого маєтку22. Попри те, в републікованій інструкції висловлено прохання, щоб сейм затвердив (підтвердив?) згаданий вище привілей від 12 липня 1658 року.

Та розквіт Лисянки був недовгим. З початку 1664 року на Правобережній Україні розгорілося повстання, яке носило яскраво виражене антипольське і антикатолицьке забарвлення, а також спрямовувалися проти уряду Павла Тетері. Основними районами, що були охоплені повстанським рухом стало межиріччя Дністра й Бугу, а також Подніпрянщина. Розгортання боротьби на Поділлі пов’язане з приходом туди загону запорожців на чолі з кошовим отаманом Іваном Сірком.

У районі Дніпра на чолі повсталих козацьких загонів став полковник Семен Сулимка, січовики якого у лютому 1664 року напали на м. Лисянку взяли її та захопили артилерію Павла Тетері. Брацлавський полк, який тут знаходився, розбігся23. Розпочалась тривала та запекла боротьба. У цей час саме міста на Правобережній Україні стають основними осередками боротьби. Показовою стала оборона м. Лисянки.

Так, після взяття м. Ставища С. Чарнецький і П. Тетеря в жовтні направляються до м. Лисянки, яку раніше штурмом у червні 1664 року намагалися взяти польські війська. Проте там вони наразилися на опір козацької залоги під командуванням прилуцького полковника Лазаря Горленка, до якої входили козаки Прилуцького, Полтавського і Зінківського полків (близько 2 тис. осіб) та гарнізону м. Лисянки. Під час підходу до міста основних польських сил козацьке військо полковника Л. Горленка здійснило раптову атаку на ворога позаміськими мурами. Внаслідок цього супротивник зазнав значних втрат, було тяжко поранено коронного маршала С. Чарнецького. Відійшовши за фортечні мури, козаки продовжували боронитися. Шляхтичі обстріляли місто з гармат, внаслідок чого виникла пожежа. Однак козацький гарнізон та міщани швидко її локалізували. Згоріла одна церква та кілька будинків. Польське військо ще кілька разів штурмувало місто, проте захопити Лисянку їм не вдалося. В першій половині грудня 1664 року облога міста була знята. Не здобувши міста, командуючий польськими військами на початку грудня 1664 року змушений був відступити24.

Завершення повстання на червень 1665 року хоч і призвело до усунення Павла Тетері від влади, але головна мета-ліквідація польського панування так і не була досягнута. Невідомо, чи повернув Павло Тетеря Війську Запорозькому згаданий привілей від 12 липня 1658 року, який нібито забрав із собою, коли в червні 1665 року втік з України, чи ні. Проте відомо, що після загибелі в березні 1664 року Івана Виговського він вважав, що з цим привілеєм прибутки з Лисянського маєтку мають іти на артилерію Війська Запорозького і сейм Речі Посполитої повинен цей привілей затвердити. Про це ми дізнаємося з інструкції Лисянської ради послам Війська Запорозького на сейм від 30 листопада 1664 року25.

Із заголовку документа можна зробити висновок, що його схвалено було в козацькому таборі під час облоги м. Лисянки, підписи ж засвідчують, що схвалення відбулося на раді старшин. За дорученням ради, інструкцію мали доставити на Варшавський сейм посли – Генеральний обозний Михайло Радкевич, генеральний писар Святослав Кривицький та білоцерківський полковник Самійло Фридрихович. Сейм був звичайний, працював із 26 листопада 1664 року до 7 січня 1665 року26.

Дана інструкція є важливим джерелом для вивчення діяльності гетьмана Павла Тетері і наближеної до нього старшини, особливо для вивчення відносин Війська Запорозького з Річчю Посполитою, становища городового козацтва в ті часи, його труднощів і проблем. Цю інструкцію можна розглядати як свого роду програму діяльності керівництва Війська Запорозького під керівництвом гетьмана Павла Тетері.

Загальний зміст документа передає враження козацької старшини від антипольського руху на Правобережжі 1664 року та її переконаності, що до цього руху був причетний також Іван Виговський. Інструкція мала на меті примусити державців Речі Посполитої зробити висновки з політичної ситуації в регіоні. Із низки висловлених пропозицій і прохань, які на думку Павла Тетері й наближеної до нього старшини могли спричинити помітні зміні у Війську Запорозькому і поза ним, можна виділити також питання стосовно утримання військової армати (артилерії) в Лисянці.

Так, у пунктах 44-46 зазначеної інструкції було вказано бажаний якісний особовий склад козацької артилерії (армати): обозний, осавул, писар, хорунжий, пушкарі, армаші, шипоші, ковалі, стельмахи, римарі, фірмани (возниці). Усі вони повинні постійно бути при арматі, а обов’язок гетьмана – разом із старшиною систематично контролювати їхні прибутки з Лисянського маєтку і витрати. При арматі, читаємо далі, слід мати допоміжний загін, сформований зі складу полків (очевидно, городових), але краще якби це була піхота з найманців, «які б ніколи від армати не віддалялися». Цю піхоту гетьман мусив забезпечувати провіантом із маєтків Білоцерківського староства, Річ Посполита щорічно мала сплачувати її полковникові 200 злотих, осавулові - 100, двом сотникам - по 50, писареві – 50, хорунжим – по 30, рядовим - по 20 злотих. Бажано також, щоб козацька артилерія складалася з 24 гармат27.

Проте на подальший хід боротьби за владу на Правобережжі, а також на вирішення питання з постою та утримання генеральної армати Війська Запорізького в м. Лисянка, мали вплив події в Польщі. Ще з початку 1665 року з новою силою розгорівся конфлікт між королем Польщі Яном Казимиром та Є. Любомирським, що переріс у роком (збройний виступ шляхти проти короля)28.

Тим часом, за відсутності в Україні як Павла Тетері, так і лівобережного гетьмана Івана Брюховецького, який поїхав до Москви, склалася ситуація безвладдя, за якої розпочалася боротьба за гетьманську булаву між різними угрупуваннями старшин Правобережної України.

Так, боротьбу за гетьманство першим розпочав колишній медведівський сотник Степан Опара, який влітку 1665 року, відчувши момент, проявив неабияку активність. 11 червня 1665 року він на чолі двох козацьких полків і татар захопив Умань29. Через деякий час підрозділи Степана Опари оволоділи м. Лисянкою. Очевидно, саме перебуваючи в м. Лисянці він проголосив себе гетьманом Правобережної України і призначив генеральну старшину, але в серпні 1665 року його загони були розбиті московськими військами в районі Мотивилівки, Фастова та Василькова30.

Другим претендентом на гетьманську булаву виступив відомий і шанований в козацьких колах черкаський полковник Петро Дорошенко. Він зумів переконати татар в ненадійності Степана Опари та його неспроможності опанувати ситуацією в Україні. У результаті, 18 серпня 1665 року Степан Опара, вирушивши в татарський табір в районі Богуслава, не доїжджаючи до нього, був пограбований і заарештований. Петро Дорошенко викупив Степана Опару в татар і відправив його спочатку в м. Білу церкву, а потім 28 вересня 1665 року до Варшави, де того було страчено31.

Після того, як Петро Дорошенко у серпні 1665 року перемігши своїх супротивників, став гетьманом Правобережжя, він не міг не усвідомлювати, як важливо налагодити стосунки Війська Запорозького з владними колами Речі Посполитої. Відносини їхні особливо погіршилися під час політичної завірюхи, яка охопила Правобережну Україну навесні, влітку та навіть у першій половині осені 1665 року, де м. Лисянка, як ми бачимо знову опинилось у центрі подій. Про наміри Дорошенка свідчать його листування з королем Яном Казимиром та інші документи.

Щоб скласти список козацьких прохань на сейм та вирішити деякі інші питання, під містечком Лисянка Київського воєводства знову була скликана генеральна рада Війська Запорозького. Рада відбулася 20 лютого (ст.ст.) 1666 року «под Лисянкою на поле с полверсты» усього генеральної та козацької старшини «человек с 300»32.

Питання, порушені в інструкції, стосуються широкого кола козацьких інтересів. Зі змістом вона дуже близька до інструкції, яку схвалили 30 листопада (ст.ст.) 1664 р. на раді козацької старшини в Таборі під Лисянкою, це ніби її скорочений варіант33. Дану інструкцію було вручено козацькими послами на чолі з паволоцьким полковником Ярошом Грицютенком королю 9 травня 1666 року, під час першої аудієнції в присутності двох сеймових палат – сенату та посольської ізби. Друга аудієнція відбулася десь перед 24 травня: цим днем датована відповідь короля, з якої видно, що цього разу він прийняв послів у зв’язку з їхнім від’їздом33.

Зміст обох документів структурно тісно взаємопов’язаний: кожен абзац королівського документа – це відповідь на абзац інструкції. У відповіді короля містився цікавий пункт, де сказано, що не заведено аби король підтверджував видані ним привілеї. У частині відповіді на справи Війська Запорозького ми також знаходимо, що король був не проти, якби частина артилерії (армати) Війська Запорозького, розташованого в Білій Церкві, переховувалася в Лисянці35.

Сейм, якому була адресована інструкція Лисянської ради, навряд чи спромігся розглянути висловлені в ній козацькі прохання – він закінчився безуспішно, поповнивши список зірваних у третій четверті ХVІІ ст. сеймів. Невідомо чи розглядав їх наступний сейм – Варшавський звичайний сейм 1666 року, який тривав від 9 листопада до 23 грудня і який теж, до речі зірвали36.

Додамо, що з листа Петра Дорошенка до короля від 5 (15) жовтня 1666 року випливає, що в той час козацька армата була дислокована в двох містечках Чигиринського староства, які в листі не названі37. Привілей від 12 липня 1658 року сейм так і не підтвердив. Наскільки відомо, після 1666 року правобережне Військо Запорозьке не піднімало питання про призначення прибутків із Лисянського маєтку на козацьку артилерію. Причиною тому було те, що Петро Дорошенко в 1669 році в умовах жорстокої політичної боротьби вимушено прийняв турецький протекторат. В 1672 році він виступив проти армії Речі Посполитої. Того ж року Лисянка стала володінням султанської Туреччини. Внаслідок цього її населення підняло повстання проти ставленика султана Петра Дорошенка і 1674 році проголосило себе підданими російського царя. Проте повстання було жорстоко придушене, а місто-фортеця розорене38. В серпні 1674 році після відбиття чергового нападу турок, жителі Лисянки, дізнавшись про підхід татар, «вибравшись зі всіма з домів своїх підпалили місто і пішли всі за Дніпро»39. Вони переселились на Лівобережжя і зайняли землі по річці Орілі40. По закінченню турецько-московської війни 1674-81 років за Бахчисарайською турецько-московською угодою 1681 року Лисянка мала лишатися незаселеною, проте  життя в ній  до кінця ХVІІ століття знову відродилось41.

Так закінчився час, коли м. Лисянка була головним містом з постою та утримання генеральної армати правобережного Війська Запорізького, про яку нам нагадують сьогодні лише старі ядра до гармат, що зберігаються в Лисянському районному державному історичному музеї та козацька слава, яка звучить і по нині!


 Гаврилюк О.М.


Список використаних джерел і літератури:

 

1. О. Апанович. Козацька енциклопедія для юнацтва. К. «Веселка» 2009. С. 34-36

2. О. Апанович. Козацька енциклопедія для юнацтва. К. «Веселка» 2009. С. 34-36

3. Коваленко С. Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енцик. у 3-х т., К.: Стікс-Ко. 2008, Т.ІІ. С.447.

4. Г.Г.Кобильчак, В.А. Паска, В.П. Коваль, В.Ф. Розумний. Полонне минуле і сучасне, Полонне 2008. -С. 64.

5. О. Апанович. Козацька енциклопедія для юнацтва. К. «Веселка» 2009. С. 34-36.

6. О. Апанович. Козацька енциклопедія для юнацтва. К. «Веселка» 2009. С. 34-36.

7. Мицик Ю. Чигирин Гетьманська столиця . К. 2007. -С. 15.

8. М. Лубко. Знаменитий і многолюдний град – Полтава, 1998. – С.27.

9. Щербатюк В. Березовський О. // Край козацький. Довідник з історії Лисянщини. К. 2004. С. 133-144.

10. Голубуцкий В. Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг. – К., 1962.- С. 102.

11. Щербатюк В., Березовський О. // Край козацький. Довідник з історії Лисянщини. К. 2004. С. 133.

12. Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К.: 2002. – С. 392.

13. AGAD w Warszawie, zesp. Metryka Koronna, Sigillata, ks. l, k. 109; Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rekopisow, rkps 402, s. 474; М. Крикун Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині ХVІІ – на початку ХVІІІ століття. Статті і матеріали. К. Критика 2006, С. 241.

14. Алепский П. Путишествие антиохийского патриаха Макария в Россию в половине ХVІІ в.- Вип. 2. М. 1897. –С.46.          

15. АЮЗР. –Т.3. – СПб., 1869.—С. 211; Мицик Ю.А. Степенькік С. Ю. Вказ. праця. –С. 74.  

16. (AGAD w Warszawie, zesp. Metryka Koronna, Sigillata, ks. l, k. 109; Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rekopisow, rkps 402, s. 474.

17. Volumina legum. N. 4. S. 302-303) (РДГАДА, ф. 389, оп. 1, д. 222, л. 76об-77; Коваленко С. Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. К. 2008. Т.ІІ. - С.297.

18. Історико-георгафічні відомості об містах і селах Правобережної України // ІР. –Ф.Х. № 11721.

19. АЮЗР _С. ПБ., 1869. Т. :. – С. 158.

20. Коваленко С. Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. К. 2008. Т.ІІ. - С.297.

21. 18. АЮЗР.-Ч. VIII. – Т.2.- К., 1894.- С.89.

22. Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rekopisow, rkps 402, s. 474.

23. ЛНБ. ВР. –Ф.5. – Оп. 1.- №189/ІІ. – Арк. 1544.

24. Акты ЮЗР.- Т.5. –С.234; Drobysz Tuszynski J.F. Pamietnik. - S.36.; Край козацький. Довідник з історії Лисянщини, Київ, Наукова думка, 2004р., Т. Чухліб, Оборона Лисянки 1664р., С. 183 66. ЛНБ. ВР. –Ф.5. – Оп. 1. - № 7375/ІІ.–Арк. 70-71.

25. Chronologia sejmow polskich 1493-1793 Zestawil і wstepem poprzedzil Wladyslaw Konopczynski //

Flag Counter
Copyright UR3CPI на технологиях UCOZ © 2017
Яндекс.Метрика