Чорний шлях

Вітаю Вас, Гість · RSS Субота, 21.10.2017, 07:39


Blogger Tips And Tricks|Latest Tips For BloggersFree BacklinksBlogger Tips And TricksBlogger Tips And Tricks|Latest Tips For BloggersFree BacklinksBlogger Tips And Tricks

English German Russian


  ДИПЛОМИ ТРК "ТІКИЧ"









             
Яндекс.Метрика



























       

        
                  ПОГОДА


ЧОРНИЙ ШЛЯХ
  

(Спілка «Витоки» у краєзнавчому русі України: досягнення і перспективи / Упорядник М. І. Бушин, В. М. Щербатюк. – Черкаси, 2004. – С. 120–126)

        3 XIV ст. українські землі знаходились під владою литовських феодалів. Литовське князівство, що вийшло на безпосередні кордони із Золотою Ордою, з середини XV ст. сприяє сепаратизму Кримського улусу Орди, допомагає йому порвати з ординцями, утворити самостійне державне формування – Кримське ханство. Кримське ханство з самого початку свого існування зайняло агресивну позицію щодо сусіднього українського населення, вирішальною мірою вплинуло на стан життя усієї України.

       Напади кримських татар стали справжньою трагедією українського люду. І хоча литовські князі почали сплачувати кримським ханам значну грошову данину, татари не припиняли своїх спустошливих набігів.

військо Кримського ханства не було регулярним        Продуктивні сили ханства в цей час були на низькому рівні, тому тут зберігався родовий устрій з примітивним господарюванням, кочовим способом життя, в якому переважало скотарство. Головною умовою існування став збір данини з сусідніх народів. Верхівка родової знаті головне джерело свого збагачення вбачала в пограбуванні сусідніх територій, невільницькому ринку. Як зазначають дослідники на підставі описів сучасників того періоду, військо Кримського ханства не було регулярним. Для татарського населення обов'язковим було виділення чоловіків для участі в нападах на українські землі. В разі потреби озброювалися майже всі чоловіки у ханстві. Основою кримськотатарського війська була кіннота. Кожен вершник у поході мав 2–3 коней, які постійно мінялися під воїном, відповідну зброю – шаблю, лук, ятаган. Як правило, ходили у похід без значних обозів, лише з припасами, що давало змогу пересуватися надзвичайно швидко (за добу вони проходили до 150 кілометрів). Чисельність учасників походу інколи сягала до 150 тисяч. Це була досить грізна сила, яка практично не керувалася ніякими прийнятими на той час правилами ведення бою, моральними принципами чи лицарським ставленням до супротивника або полоненого населення[1].

       З кінця XV ст. Кримське ханство перебувало в повній васальній залежності від Османської держави. Тому у походах на Україну часто брали участь і турецькі війська. В другій половині XVI ст. на південноукраїнські землі перекинулася й Мала Ногайська орда з прикаспійських степів. Вона потрапила під повну залежність від Кримського ханства. Після розпаду Малої Ногайської орди у 90–ті роки XVII ст. утворилися Білгородська, Джамбуйлуцька, Едисонська та Едичкульська орди. Феодальна верхівка цих степових орд постійно втягувала чоловіче населення в грабіжницькі походи на українські землі. Особливо відзначилася Едисонська (Очаківська) орда, яка знаходилась у безпосередньому сусідстві із землями Середнього Подніпров'я.

       Таким чином, населення на українських землях зазнавало лиха від походів степових орд і Османської держави, але найбільше – від кримських татар. На українські землі турецько–татарське військо ходило вибраними шляхами: Чорним, Кучманським, Молдавським або Покутським та Моравським.

       Головний з цих шляхів, найбільш витоптаний копитами татарських коней, широко відомий в історичній традиції та художній літературі, як «Чорний шлях» – «Via nigra», «Джорна іслях». Розпочинався шлях від Перекопу, йшов до Таванського броду, де переходив на правий берег Дніпра і далі йшов до верхів'я річки Інгульця, – і біля Чорного лісу повертав на північний захід. Це місце дуже часто ставало збором татарських військ. Від Чорного лісу, ймовірно, і пішла назва «Чорний шлях», а, можливо, від чорного горя, нещастя, лиха, які йшли цим шляхом. Трохи далі, біля Лебединського лісу (на Шполянщині Черкаської обл.) Чорний шлях розділявся на два рукави. Перший йшов біля Турії, між лісами Лебединським (праворуч) та Вербічем і Ромазиним (ліворуч), поміж верхів'ями рік, що вливалися з одного боку до Синюхи, з другого – до Тясмина й Ольшани. Далі він з'єднувався з другим рукавом, який повертав до нього біля Синюхи, огинаючи із заходу Ромазин і Вербіч ліс. Далі цей шлях проходив землями Звенигородщини, межиріччям Гнилого Тікича і Росі, оминаючи ліворуч Лисянку, праворуч – Ставище і Таращу та прямував на Волинь, Прикарпаття та інші землі, маючи численні рукави. Обидва рукави огинали землі Середньої Наддніпрянщини з півдня та заходу, й дуже часто татари повертали на придніпровські землі, грабуючи все на своєму шляху. За відомостями сучасника того часу Бжевського, у 1566–1567 pp. під час нападів на українські землі татари пограбували і зруйнували 327 міст і сіл, при цьому спалили 1803 стоги збіжжя, забрали 64410 корів, 175120 овець, 9353 верхових коней і людей понад 9 тис. осіб[2].

Основою кримськотатарського війська була кіннота. Кожен вершник у поході мав 2–3 коней, які постійно мінялися під воїном

       Сакми – татарські шляхи – не витоптані дороги, а, скоріше, слабо окреслений, заростаючий періодично травою широкий слід від татарських зграй. Орієнтиром були могили, яри, різні ознаки, помітні лише досвідченому окові степового хижака.

       У свій час на татарських шляхах виникають міста–фортеці, що охороняли підступи в країну. Лук з натягнутою тятивою у гербах цих міст символізував готовність населення до зустрічі з ворогом, а торги і ярмарки, що періодично відбувалися, свідчили про відвагу і звичку пристосуватися до будь–яких умов життя. Як люди жили і працювали поруч із жорстоким ворогом, так і мирні торговельні шляхи пролягали в степу вздовж або поруч із ворожими татарськими дорогами. Таким порубіжним містечком стає Лисянка. Звернемося до одного з перших відомих нам писемних документів про це місто – грамоти Сигізмунда III від 28 червня 1622 p., яка дозволяла заснувати місто в урочищі Лисянка.

       В привілеї вказувалося: «Ми дозволяли на грунті нашім українськім, названім «Лисянка» – місто осадити людьми добрими і чесними. А щоб збільшити іх оборону і безпеку, доконечні в Українній стороні, що лежить у сусідстві з ворогами Хреста Святого і на самій дорозі їх, і щоб піднести їх значення, ми надаємо їм Магдебурзьке право...». 

       Слід підкреслити «... і на самій дорозі їх ...» – мається на увазі саме Чорний шлях, який проходить через Лисянку. Але, власне, шлях не заходив в урочище, а минав його ліворуч біля сіл Хижинці, Журжинці, Семенівка, Боярка, Ріпки, Федюківка.

          Лисянці надавалось Магдебурзьке право, тобто право на самоуправління міського населення. Цей привілей надавався далеко не всім містам. З наданням Магдебурзького права Лисянці, Річ Посполита хотіла зробити форпост саме на дорозі татарських набігів, на Чорному шляху. А щоб населення на цих землях приживалось і збільшувалось, надавалися наступні привілеї: «...дозволялося користуватися землями протягом 24 років без сплати податку, а полювати в лісах і ловити рибу можна було і після 24–річного строку...».

       Отже, Річ Посполита захищала попри все свої інтереси, створюючи і надаючи привілеї містам, які знаходилися на порубіжних територіях. Утворювався бар'єр між Польщею і Степом у вигляді заселених територій. Про це переконує й укріплення замку в Лисянці 1622 p.: «міщани зобов'язані були будувати укріплення замку, ставити палісад, зводити вежі.»[3].

       Татарське військо відчувало певну нестачу вогнепальної зброї, особливо артилерії. Тому дуже часто їхні штурми укріплень були невдалими. Татари уникали облоги міст, основний удар їхніх загонів припадав на сільське населення. Тому із укріпленням в Лисянці замку населення містечка менше стало зазнавити лиха від татарських набігів. Цьому сприяло українське козацтво, яке поступово стало відігравати провідну роль того часу. Українське козацьке населення все ефективніше давало рішучу відсіч жорстокому ворогу.

       Наприкінці XV – в першій третині XVI ст. татарські загони майже щороку грабували, палили, руйнували й спустошували українські міста та села, гнали в полон тисячі людей, продаючи їх у рабство на невільницьких ринках. Дослідники, спираючись на різноманітні джерела, наводять дані, коли за двотижневий похід татари захоплювали 50 і більше тисяч мирного населення. Роки 1515, 1537, 1575, 1589, 1593, 1640, 1666, 1667, 1671 позначені найстрашнішими набігами на південні українські землі. Тоді татари забирали в полон по 5, 8, 16 і навіть 55 тисяч християн[4]. З 1593 по 1622 pp. немає жодної згадки про Лисянку. Більш за все, що в цей час містечко було зруйноване і спустошене. Ймовірно, це сталося в 1593 р. під час одного з найстрашніших походів татар. Знаходячись на Чорному шляху, містечко не могло уникнути долі, яка спіткала інші міста і села України. Це підтверджує і дослідження відомого українського історика XIX ст. М. Максимовича, в якому зазначається: «...Город Лысянка, батьковщина Михайла Хмельницкого, батька Богданова, был вновь устроен, укреплён Иваном Данилевичем по грамоте Жижижмунда III, даной 1622 года»[5]. Польський король дозволяє заснувати місто в урочищі, що називається Лисянка. Але у польському творі Олександра Яблоновського «Zrodla Dziejowe» згадується про існування містечка ще в 1593 р.[6].

       Таким чином, Чорний шлях ніс Лисянщині розорення, винищення і вигнання у рабство великих мас населення. Про грабунки і нещастя, пов'язані з цим шляхом, згадують народні пісні, думи, в яких розповідається про трагічні сторінки минувшини. Значно пізніше з послабленням агресії Кримського ханства та зміцненням військової могутності українського козацтва Чорний шлях поступово стає шляхом торговим...

Література

1. А.Ю. Чабан. Середнє Подніпров'я. – Кн. 2. – К., 1999. – С.7
2. Я. Кісь. Татарські шляхи на Україні в XVI–XVII ст. // Жовтень. –1986.–№4.–С 134–136.
3. М. Лубко Знаменитий і многолюдний град. – Полтава, 1998. –С.27.
4. В. Чумак. Кримське ханство і Запоріжжя: шлях від ворожнечі до взаєморозуміння/УГолос України. – 1992. –№11.– С.7.
5. М.В. Пузир, В.М. Щербатюк. Крізь славу і згарища. – К, 1998. –С.7. Там само.
Flag Counter
Copyright UR3CPI на технологиях UCOZ © 2017
Яндекс.Метрика