Степан Опара

Вітаю Вас, Гість · RSS Середа, 21.11.2018, 18:03


Blogger Tips And Tricks|Latest Tips For BloggersFree BacklinksBlogger Tips And TricksBlogger Tips And Tricks|Latest Tips For BloggersFree BacklinksBlogger Tips And Tricks

English German Russian


  ДИПЛОМИ ТРК "ТІКИЧ"









             
Яндекс.Метрика



























       

        
                  ПОГОДА


СТЕПАН ОПАРА


(Лисянський гетьман Степан Опара // Проблеми регіональної історії в контексті загальноукраїнських подій.

Наукові дослідження і документи. – К.: Синопсис, 2009. – С. 46–55.)

       На сьогодні дуже нагальною для українського суспільства залишається проблема подолання непритаманної та нав’язуваної ззовні впродовж багатьох попередніх десятиліть системи позанаціональних цінностей і тоталітарної символіки. Досить дивним для Лисянки та Лисянського краю виглядає присутність у багатьох містечках і селах регіону пам’ятників, які продовжують символізувати такі негативні явища як: окупацію України у 1917–1921 рр., нищення селянства та висилку його найкращих представників у Сибір в 1929–1930-х рр., голодомори 1921, 1932–1933 та 1946–1947 рр. тощо. Натомість власних героїв – Михайла та Богдана Хмельницьких, Максима Залізняка та Івана Гонту, Семена Гризла та Никодима Смоктія, Симона Петлюру та Павла Скоропадського, Василя Чучупаку та Нестора Махна і багатьох інших ми чомусь до цього часу належно не пошановуємо. До цієї когорти видатних історичних діячів слід зарахувати і Степана Опару, якого далекого 1665 р. було обрано гетьманом Правобережної України у Лисянці.

       На думку вчених, саме Степан Опара першим серед тогочасних гетьманів практично впровадив у життя «турецько-татарський» напрямок у зовнішній політиці козацької України[1,43–44]. Перебування Опари на посаді правителя правобережної частини Українського гетьманату було недовгочасним порівняно з урядуванням тут інших козацьких достойників. Воно тривало всього протягом двох місяців: з 11 червня до 18 серпня 1665 р. Очевидно, з огляду на такий короткий термін правління, а також зважаючи на обмежену джерельну базу, українські історики майже обійшли увагою вивчення життєдіяльності цього гетьмана[1,30–44].

       Після втечі Павла Тетері до Польщі Правобережна Україна опинилася в досить складній ситуації. Як із внутрішньополітичних причин, так і з огляду на зовнішні подразники ця частина колись унітарної держави перетворилася на велике «поле битви» не лише між місцевими старшинськими угрупованнями, а й між сусідніми монархами. Як зазначали історики, на Правобережжі відкривалася можливість для честолюбних та відважних людей пошукати щастя й спробувати захопити осиротілу гетьманську булаву. Найголовнішими претендентами на неї були брацлавський полковник В. Дрозденко (Дрозд), овруцький полковник В. Децик та сотник Медведівської сотні Черкаського полку С. Опара.

       Як трапилося так, що один із багатьох сотників Війська Запорозького, минаючи полковий уряд (а це виходило за рамки козацьких звичаїв), оголосив себе найвищим урядовцем на Правобережній Україні? Чому Опарі не вдалося протягом довгого часу втримати гетьманську булаву? На ці та інші питання, сподіваємося, читач знайде відповіді у цьому нарисі.

       Зважаючи на те, що ім’я героя нашого нарису не було занесено до Реєстру Війська Запорозького 1649 р., можемо зробити висновок: Опара, який на початку 60 х рр. був на посаді сотника Медведівської сотні Черкаського полку й виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана Ю. Хмельницького, вийшов на політичну арену десь у середині 50-х рр. XVII ст. Можливо, він був близько знайомий із молодшим сином Б. Хмельницького або перебував у його оточенні. Це й стало причиною того, що наприкінці 1660 р. Ю. Хмельницький призначив медведівського сотника керівником посольства Війська Запорозького до польського короля Яна ІІ Казимира.

У дипломатичній інструкції, наданій С. Опарі перед виїздом до Варшави, перед ним було поставлено наступні завдання:

1) просити в короля, щоб той не дозволяв кримському ханові пустошити Україну;

2) домагатися, аби коронне військо, яке перебувало на українських землях, не кривдило місцевого населення й не займало на постій козацьких володінь;

3) наголосити на необхідності надання додаткового війська для походу на лівий берег Дніпра, де вже перебував наказний гетьман П. Дорошенко;

4) відрекомендувати Яну ІІ Казимиру московського посла Сухотіна, який прибув до Ю. Хмельницького з грамотою від царя, а також погодити ряд інших дрібних питань[2,74–77]. Це посольство не можна назвати вдалим (хіба що сам Опара одержав від короля ряд маєтностей), адже більшість прохань та вимог українського уряду так і не були виконані польською стороною.

       Після дипломатичної поїздки до Польщі про сотника Опару не було чутно майже три роки (його ім’я не згадується в доступних нам джерелах). Очевидно, у цей час він перебував на території власної сотні й намагався вберегти її від татарських нападів, польських «пацифікацій» та внутрішніх бунтів. Така цілеспрямована політика С. Опари призвела до гуртування навколо нього козаків з навколишніх містечок і селищ Сміли, Жаботина, Суботова та Кам’янки. Саме вони на чолі з медведівським сотником підтримали лівобережного гетьмана Івана Брюховецького в його поході влітку 1664 р. на Правобережну Україну задля підкорення її своїй владі[3,233–234]. Дослідник тих подій Веслав Маєвський стверджував, що підпорядкування С. Опари лівобережному гетьману не мало на меті піддатися московському цареві. «Опара пробував лавірувати між Брюховецьким, поляками і татарами, намагаючись здобути якнайбільше користі»[4,179], – зазначав польський історик. На підтвердження цих слів ученого є те, що в листопаді–грудні С. Опара налагодив тісні стосунки з ханом Мегмет–Гіреєм IV[3,244]. А в січні наступного, 1665 р., погодився на визнання протекції короля Речі Посполитої, якому присягнув наприкінці квітня в Лисянці [5,85]. Вочевидь, це було зроблено з огляду на існування в той час польсько-татарського миру.

       Однак визнання польської протекції, як засвідчили наступні події, було лише спритним політичним ходом С. Опари і стало засобом для унезалежнення правобережної частини Українського гетьманату за татарською допомогою. На середину того ж року сотник розіслав універсали до населення правобережних міст та містечок, де зовсім не згадувалися ні король, ні цар. Підписуючи ці звернення як «старший брат Війська Запорозького», Опара обіцяє українцям такі самі вольності, які вони мали за Б. Хмельницького[5,49–50].

       З огляду на поспішний виїзд з України гетьмана П. Тетері (червень, 1665 р.), що фактично означало його самоусунення від займаної посади, попередні дії Опари забезпечили йому, як «старшому брату», певну популярність серед правобережного люду й сприяли поширенню чуток щодо можливого наступника Тетері саме в його особі. До речі, перед тим П. Тетеря, незважаючи на підданство медведівського сотника під його владу, негативно оцінював діяльність Опари, лякаючи останнього тим, що якщо він перейде під московську протекцію, то цар видасть його татарам в обмін на П. Шереметьєва, який довгий час перебував у кримському полоні[3,233]. Хоча інші джерела (в тому чмслі і польського походження) стверджували, що Тетеря хотів «уступити йому (С. Опарі – Т.Ч.) булаву запорозьку»[6,13].

       Як би там не було, але 11 червня 1665 р. на чолі двох полків (пішого та кінного, загальною кількістю близько 1 000 чол.) С. Опара оволодів стратегічно важливим полковим містом Умань, звідки була вибита московська залога у складі 80 осіб[7,275–276;8]. «… А сказал де Опара уманцам, что идут к нему на помочь два салтана, и естли они не сдадутца, то он будет с татары стоять под городом, а хлеб весь потравит и их выморит. И уманские де жители город ему сдали, а великого государя ратных людей… переимали»[3,275–276;9,455], – повідомляв до Малоросійського приказу пушкар В. Тихонов. Через деякий час підрозділи С. Опари оволоділи Лисянкою. Очевидно, саме перебуваючи в Лисянці, він проголосив себе гетьманом Правобережної України і призначив генеральну старшину[1,36].

       Комендант польського гарнізону Білоцерківської фортеці Я. Стахурський повідомляв короля Яна ІІ Казимира в листі від 7 липня 1665 р.: «Опара … стягає своє військо над річкою Росавою, хоче там обрати гетьмана, де й на орду сподівається»[Цит. за: 1,36]. В іншому посланні до канцлера Пражмовського білоцерківський комендант зазначив, що С. Опара розіслав свої листи правобережним полковникам (в т. ч. білоцерківському й паволоцькому), закликаючи їх на козацьку раду й обіцяючи всім ханську протекцію. Коли офіцери польського гарнізону в Корсуні просили в Опари надати їм провіант, їм відповів той: «Ідіть туди, де хліб, а ми Вас у Корсуні не потребуємо»[1,37]. Отже, бажання С. Опари визнавати польську протекцію є фікцією, підсумовував Стахурський.

       У свою чергу, запанікував і лівобережний гетьман І. Брюховецький, який повідомляв до Москви, що «Опара изменник, новую на Украйне бедным и изнищенным людем кровь вчиняет и мятеж чинит». Він переконував царя Олексія Михайловича, що якщо лівобережні полки відступлять за Дніпро, то Опара «с сее стороны Днепра на ту сторону и в… великороссийские страны войну с ордою принесет»[Цит. за: 9,456]. Також дуже непокоївся про посилення військ Опари татарськими ордами київський полковник В. Дворецький[3,289]. Саме виступ самопроголошеного гетьмана Правобережжя завадив І. Брюховецькому витіснити з цього регіону польські війська – зробила висновок російська дослідниця Тетяна Яковлєва[9,456].

       Розуміючи, що кримський хан хоча і є монархом та володарем потужної військової держави, але разом з тим має і свого сюзерена – султана Османської імперії Мегмеда IV. С. Опара висилає до Стамбула козацьке посольство, яке прибуло до турецької столиці в середині червня 1665 р. Головним завданням українських дипломатів було добитися прихильності могутнього володаря імперії, а також заручитися його військовою підтримкою й монаршим дозволом татарському хану посилати свою орду на допомогу С. Опарі проти московських залог. Історики допускають, що козацькі посли також просили в султана допомоги в унезалежненні від Речі Посполитої[6,113]. Деякою мірою Мегмед IV пішов назустріч вимогам козаків – у кінці липня він вислав на допомогу Опарі елітний яничарський підрозділ на чолі з мурзою Кан Мегмедом. Окрім того, Порта не мала заперечення проти участі татар у спільних діях з військами Опари. Невдовзі до гетьмана прилучилися загони кримчаків на чолі з мурзами Камаметом, Батурши, Батиром і Тенешом (усього близько 22 тис. чол.)[3,306–307].

       Мабуть, десь на початку липня 1665 р. С. Опару все-таки було обрано на козацькій раді гетьманом. Опосередкованим свідченням цього є те, що в складі його генеральної старшини погодилися бути такі заслужені козацькі політики й військові діячі, як П. Дорошенко (він став генеральним обозним) та С. Фридрикевич* (генеральний осавул). Очевидно, вони б не пішли на порушення козацького звичаєвого права і не підтримали Опару на гетьманстві, якби той не легітимізував себе через обрання на раді правобережного Українського гетьманату. «А которые де черкасы малороссийских розных городов в полку при гетмане (І. Брюховецькому. –Т.Ч.), и они де гетмана ни в чем не слушают, и чинитца де од них шатость большая, чаят де тово, что они придадутца к Апаре вскоре. А Опару де заднепрские казаки обирают гетманом на Тетерино место»[10,400] – свідчили наприкінці червня російські урядовці, що перебували в Україні. Невдовзі російський військовий воєвода в Києві М. Львов зазначав, що «… казаки на киевской стороне Днепра выбрали себе гетмана изменника Стеньку Опару»[3,306].

       За джерельними даними, в липні під булавою новообраного гетьмана зголосилися бути майже всі полки та міста Правобережної України. Це дуже налякало правлячі кола Речі Посполитої, які різними засобами намагалися завадити його зростаючій політичній та військовій силі. Місію протидії задумам С. Опари в Україні взяв на себе керівник однієї з найміцніших на Правобережжі Білоцерківської фортеці Я. Стахурський. Розсилаючи листи до своїх агентів у Чигиринський, Чернігівський і, власне, Білоцерківський полки, він закликав їх намовляти козаків до непослуху гетьманові. Однак Опара відразу ж зреагував на це – він знову засвідчив свою вірність польському королю і в середині липня відіслав до Яна ІІ Казимира посольство на чолі з І. Суботовим[11,67–68]. Воно мало просити про затвердження С. Опари на гетьманстві, а також вимагати усунення з України польських залог[12;6,114]. На час перебування дипломатів у Варшаві правобережний гетьман наказує не видавати провіанту полякам, що знаходилися в українських фортецях[1,38]. Одночасно з дипломатичними заходами Опара робить спробу зміцнити своє становище діями військового характеру. Разом з татарами він планує вирушити до Канева. Метою цього походу повинно було стати захоплення міста з подальшим перетворенням його на своєрідний плацдарм для переправлення союзницьких військ на лівий берег Дніпра задля прихилення на свій бік лівобережної частини Українського гетьманату[3,300]. Однак спочатку Опара вирішує захопити містечко Мотовилівка, куди 16 серпня надійшов разом із турками й татарами Кан Мегмеда[3,306]. Після багаточисельних штурмів Мотовилівки (татари також атакували Фастів і Васильків), де мужньо оборонялися прихильники його опонентів Дрозденка й Децика, війська Опари змушені були відійти від мурів містечка. Тим паче, що до канцелярії гетьмана надійшли відомості про з’єднання основних сил брацлавського та овруцького полковників. Щоб не допустити цього, Опара вислав у район можливого сполучення своїх противників Кальницький і Уманський полки разом із п’ятитисячним татарським загоном[3,306]. Цей наказ гетьман віддав 17 серпня, а вже наступного дня він був раптово ув’язнений татарами, коли прибув до них на військову нараду в районі Богуслава. Ось як описував цю подію лівобережний полковник Д. Ярмоленко: «… 18 дня серпня той Іуда Опара з усією старшиною їздив того ж дня до мурз на раду; і ще неподалік від наметів стали татарове в строях, і не допустивши до наметів мурзиних, стали Опару грабувати й всю його старшину і в одних сорочках до мурз повели, також його радників зв’язали, а йому як Іуді другому подарували кайдани на шию і залізо на ноги…»[3,300]. Аналогічні свідчення про арешт Опари вніс до своєї хроніки польський літописець Й. Єрлич[13,106–107].

       Що ж спричинило до такого підступного ув’язнення гетьмана С. Опари його вчорашніми спільниками? На нашу думку, тут зіграв свою роль збіг багатьох чинників. Насамперед Опарою був незадоволений Мегмет-Гірей ІV та його оточення, яких гетьман сприймав не як протекторів, а лише як рівних союзників і часто-густо не прислухався до настанов представників хана. Окрім того, на нашу думку, кримський володар не міг вибачити гетьманові його звернення до султана в обхід Бахчисарая. Безпосереднім поштовхом до арешту Опари стали перехоплені татарами листи гетьмана до брацлавського полковника В. Дрозденка, в яких останній намовлявся до спільного виступу не лише проти короля, а й кримчаків: «І ті мурзи ті слова йому виговорювали: ти де королю і нам присягав, а тепер де хочеш воювати»[3,308]. Невдоволені гетьмануванням Опари були також і поляки, адже згідно зі свідченнями Я. Храповицького, той присилав до короля своїх посланців, які просили, «щоб військо коронне не стояло в Україні, а вони б самі стали захищатися від всяких прикрощів»[11,52].

       Окремі українські історики, а за ними і Т. Яковлєва, припускають, що в С. Опари були плани об’єднання Правобережної і Лівобережної України[14,39–40;9,462–463]. Це частково підтверджується тим, що він звертався з листами не лише до Дрозденка, а й до І. Сірка. «Чи не можемо ми тут припустити спільної змови, що мала на меті скинення І. Брюховецького з уряду й об’єднання Правобережжя й Лівобережжя з антипольською й антикримською орієнтацією?» – запитував М. Петровський.

       Певну роль в усуненні С. Опари зіграв також Я. Стахурський, який постійно підштовхував Кан Мегмеда і татарських мурз до цього[1,38]. Очевидно, свою руку до скинення гетьмана приклав і його генеральний обозний П. Дорошенко. Адже вже наступного дня після арешту Опари татари вчинили декілька невдалих спроб захопити козацький табір та звернулися до його оборонців: «… якщо де візьмете Дорошенка, що мурзи поставили гетьманом, і приймете до себе за гетьмана, то вас не станемо добувати»[3,308]. З цих висловлювань можна зробити висновок, що перед цим генеральний обозний П. Дорошенко вже мав якісь розмови з ханськими воєначальниками щодо перебування С. Опари на гетьманській посаді й, можливо, сам (або через своїх представників) запропонував татарам підтримати свою кандидатуру на володіння булавою замість невдалого, як на його думку, попередника. Очевидним також є і той факт, що в момент роззброєння Опари «з усіма дорадниками, в т. ч. й бунчужним Жилкою»[7,60], Дорошенка не було затримано – він перебував у татарському таборі не в статусі полоненого, як його нещодавні соратники.

       Разом з найближчими старшинами С. Опару відразу ж відправили до Бахчисарая, але тут знову в події втрутився П. Дорошенко (що, до речі, є ще одним доказом його активної участі в змові проти гетьмана), який «усім мурзам і старшим татарам великі подарунки давав і бив чолом, щоб Опару повернули; і тільки для його прохання посилали і з дороги вернули (С. Опару. – Т.Ч.) і з ним проклятим його суддя Радочинський…»[7,30]. Метою повернення опального гетьмана стало те, що його «Дорошенко для своєї присяги і досконалої дружби до короля хоче відіслати»[7,30].

       Спочатку С. Опару разом із товаришами (Радочинським, Жилкою, Царем) помістили у в’язницю Білоцерківської фортеці під нагляд його давнього ворога коменданта Стахурського[7,30–31]. Щоб звільнитися з неволі, Опара на допиті в коронного урядовця обіцяв, що на догоду Речі Посполитій може впровадити в Умані польську залогу та приведе під владу короля Запорозьку Січ. Задля того, щоб одержати звільнення й виконати свої обіцянки, ув’язнений гетьман пропонував комендантові залишити заручниками своїх сина й дружину[1,40].

       Однак і це не допомогло Опарі. 10 жовтня 1665 р. під Равою-Мазовецькою посли Дорошенка В. Донець і Д. Пиляй передали колишнього гетьмана королю Яну ІІ Казимиру[12,87;15,485]. Польський мемуарист XVII ст. Веспасіан Коховський зазначив, що С. Опару деякий час тримали ув’язненим у фортеці Мальборк, де він і зустрів свою смерть[16,265]. Однак сучасні вчені більше довіряють свідченням француза П. Бончі, який у момент передачі Опари був при королівському дворі й доносив 15 жовтня у Францію про намір Яна ІІ Казимира стратити козацького гетьмана. А тому історики роблять висновок про його насильницьку смерть між датами 10 і 15 жовтня 1665 р.[15,373–374;1,40]. Натомість польський історик Веслав Маєвський на основі інформації поетичного збірника, присвяченого рокошу Є. Любомирського*, доводить, що король мав намір звільнити С. Опару з умовою подальшого виступу останнього проти опозиційних рокошан (цю думку підтримує і М. Нагельський)[17,36], а отже, на думку польського вченого, Ян ІІ Казимир не міг стратити гетьмана, який все ж таки помер своєю смертю в польській в’язниці[6,114;18,166].

       «Опара ішов і проти царя, і проти короля, адже тим самим наче стояв за незалежність України (в союзі з татарами і під протекцією Порти)»[1,41], – підсумовував короткочасну діяльність цього гетьмана видатний історик Дмитро Дорошенко. Це положення підтверджують і польські історики, зазначаючи, що Степан Опара «уособлював щораз більше стремління до незалежності»[6,114]. Підтримуючи такі висновки відомих учених, хочемо наголосити на тому, що саме гетьман Опара після відмови свого попередника П. Тетері від окремих задумів Б. Хмельницького намагався відродити багато чого з політики великого гетьмана. Одним із перших кроків в економічній сфері стало відбирання «млинів і хуторів» у польської шляхти, яка вже поверталася в Україну з військами Яна ІІ Казимира. Шляхом закликів доби Хмельниччини С. Опарі вдалося на певний час сконсолідувати козацтво правобережної частини Українського гетьманату, яке втомилося від довголітніх внутрішніх та зовнішніх війн. На одній з козацьких рад Степан Опара виступив із закликом «одміряти ляхам границю по Случ» й таким чином повторив одне з провідних гасел доби Хмельниччини. Цей гетьман практично впровадив у життя «турецько-татарський» напрям в українській зовнішній політиці козацької доби. Саме шляхом Опари пішов його наступник П. Дорошенко, який добивався незалежності України від Московської держави й Речі Посполитої за допомогою Стамбула та Бахчисарая. Очевидно, саме відвертий радикалізм як у внутрішній, так і зовнішній політиці не дозволив Степану Опарі довше втриматиcя на гетьманській посаді.

       На жаль, сьогодні пам’ять про Степана Опару, якого обрали гетьманом Правобережної України саме в Лисянці, ще належно не пошанована. А тому заслуговує на всебічну підтримку ініціатива громадськості Лисянщини, висловлена на спільному засіданні районної організації «Витоки», лисянського козацького полку, місцевої влади, представників Ради Українського козацтва при Президентові України щодо встановлення в Лисянці меморіального знаку або ж пам’ятника на честь одного з найбільш яскравих володарів гетьманської булави С. Опари.

Джерела та література

1. Дорошенко Д. Степан Опара, невдалий гетьман Правобережної України // Праці українського історично-філологічного товариства в Празі. – Т. ІІ. – Прага, 1939. – C. 30–41 с.
2. Памятники, изданные временною комиссиею. – Т. IV. – Отд. 3. – К., 1859. – 676 с.
3. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далі: Акты ЮЗР). – Санкт-Петербург, 1867. – Т. V. – 335 с.
4. Majewski W. Powstanie kozackie 1664 r. (czerwiec-grudzien) // Studia i materialy do historii wojskowosci Polskiej. – T. XVIII. – Cz. 1. – Warszawa, 1972. – S.147–149.
5. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя та політичної діяльності. – Нью-Йорк, 1985. – 812 с.
6. Majewski W. Opara Stefan // Polski Slownik Biograficzny. – T. XXIV. – Warszawa, 1979. – S. 113–114.
7. Акты ЮЗР. – Т. VІ. – Санкт-Петербург, 1869. – 279 с.
8. Петровський М. Нариси історії України другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст. – Харків, 1930. – 278 с.
9. Яковлєва Т. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659 – 1667). – К., 2003. – 474 с.
10. Нариси з історії України. – Вип. ІV. – К., 1940. – 302 с.
11. Chrapowicki J.A. Diariusz. – Т.ІІ. – Warszawa, 1988. – 420 s.
12. Беляшевский Н. Расходы Речи Посполитой на казацких послов // Киевская старина. – 1897. – VI. – С. 85–95.
13. Latopisieс albo Kronieczka Joachima Jerlicza. – Т. ІІ. – Warszawa, 1853. – 290 s.
14. Петровський М. З історії класової боротьби на Україні в ХVІІ ст. // Записки Ніжинського університету народної освіти. – Кн.ХІІ. – 1932. – С. 5–23.
15. Korzon T. Dola i niedola Jana Sobieskiego. 1629–1674 – T. II. – Krakow,1898.
16. Historia panowania Jana Kazimierza z klimakterow Wespazyana Kochowskiego / Wyd. z rekopismu przez E.Raczynskiego. – T. 2. – Poznan, 1859. – 568 s.
17. Nagielski M. Rokosz Jerzego Lubomirskiego w 1665 roku. – Warszawa, 1994. – S. 36.
18. Poezia Zwiezku Swieconego i rokoszu Lubomirskiego. – Wroclaw, 1953. – 120 s.
Flag Counter
Copyright UR3CPI на технологиях UCOZ © 2018
Яндекс.Метрика