Бурти

Вітаю Вас, Гість · RSS Понеділок, 20.11.2017, 02:45


Blogger Tips And Tricks|Latest Tips For BloggersFree BacklinksBlogger Tips And TricksBlogger Tips And Tricks|Latest Tips For BloggersFree BacklinksBlogger Tips And Tricks

English German Russian


  ДИПЛОМИ ТРК "ТІКИЧ"









             
Яндекс.Метрика



























       

        
                  ПОГОДА

БУРТИ


( Засоби масової інформації як один із чинників формування громадянського суспільства. Наукові дослідження, документи і матеріали. – К.: Синопсис, 2010. – С. 42–46)

       Майдан Бурти знаходиться за 1 км на північ від с. Чаплинка Лисянського району Черкаської області. В експозиціях Київського державного історичного музею майдан Бурти зображено на карті, що відображає поселення скіфської доби.

       Влітку 2007 року археологічна експедиція Черкаської облдержадміністрації під керівництвом Олександра Васильовича Назарова проводила розкопки на території городища Бурти, згідно положень державної програми «Золота підкова Черкащини».

       На даний час робота по розкопках і аналізу знахідок ще не завершена, але археологічні знахідки експедиції перевершили сподівання науковців, дали відповідь на багато питань та поставило ще більше їх перед історичною наукою.

       Розкопки почалися в липні 2007 року з окраїн городища, де науковці натрапили на сліди діяльності козаків XVI – XVIII ст. по видобутку натрієвої селітри з чорнозему, яку використовували для виробництва пороху. Для цього козаки набирали водно-перегнійно ґрунтову масу у казани і тривалий час випалювали її на вогні, після цього натрієву селітру зішкрібали зі стінок казана. Відповідно ґрунт був декілька раз перелопачений із слідами попелу, перепаленої глини, вапняку і залишків людських кістяків.

 

       Олександр Васильович спрямував роботи по розкопці в центр майдану Бурти, на місце провалля. І не помилився, науковці натрапили на поховання декількох історичних епох. Археологи знайшли вісім вцілілих людських скелетів та кістки-фрагменти ще багатьох.

       Нижній ярус поховань 2–3 тисячоліття до н.е. – доби середньої бронзи належав цивілізації мисливців, що ще до кіммерійців, населяли прилеглу територію. Своїх небіжчиків хоронили по колу, поряд з скелетами – залишки зброї: крем’яні наконечники стріл та списів.

       Добре збереглися чотири скелети: два дорослі і два дитячі. Можливо причиною доброго збереження є те, що глина ізолювала їх від доступу вологи і повітря. Один скелет дорослого похований в зібганій формі, а інші три поховання – в прямолежачому положенні. Не дивлячись, що ці поховання розташовані на, приблизно, одному горизонті, між ними досить великий проміжок в часі. Про це свідчить різна культура поховань.

       У дитячих могилах знайдено по маленькому, до 0,5 л місткістю, глиняному горщику. Особливо вразив кістяк великого небіжчика – понад 2 метри ростом.

       Верхній ярус поховань належить скіфським народам VI–VII ст. до н.е., для цього вони використали уже існуючий курган розривши та розчистивши його від попередніх поховань настільки, наскільки вимагало будівництво нового могильника, знищивши їх. Розчистили аж до шару жовтої гончарної глини – материнської ґрунтоутворюючої породи. Після цього, зазвичай, проходило освячення місця поховань.

       Скіфи засипали основу могили більш світлішою жовтою глиною шаром 50–80 см. На цьому місці було вкопано тридцять стовпів і споруджено дерев’яний склеп розміром 10х10 метрів. На дерев’яний склеп поклали шар гранітного каміння, серед якого вирізняється один дуже масивний 200–300 кг розмірами 0,8х0,5х0,5м і насипали високий курган з землі. Доріжка до входу в мавзолей також вистелена гранітним камінням. На одному із тридцяти стовпів, ближче до центру мавзолею, висіли два сагайдаки з стрілами, що мали бронзові наконечники. Коли стовп згнив – сагайдаки впали в яму, це дозволило їм уникнути очей грабіжників і дожити до сьогодення. Правда, час не дуже пожалів стріли, древка давно згнили, а бронзові наконечники в сагайдаках окислилися в два конгломерати.

       Назаров О.В. впевнений, що даний склеп є усипальницею царської сім’ї, що свого часу зберігав значно більше скарбів, а серед них і речі з золота.

       Коли дерев’яні стіни склепу зітліти від часу і завалилися, могилу пограбували. Сюди ведуть два підкопи біля отворів яких розкидані кістки скелетів та окремі бронзові наконечники стріл. Отже, в мавзолеї було більше поховань і більше речей.

       На теренах України знайдено лише один подібний дерев’яний склеп менших розмірів. Безумовно одне, даний склеп був усипальницею для царської родини, але якого народу? Землероби скити та кочівники сармати склепів не будували. Такі усипальниці більш характерні для сколотів, що в VI – VII ст. до н.е. населяли територію від середнього Подніпров’я до верхів’я Дністра й утворювали культурно-етнографічну спільноту Неврида (з індонезійської «годувальниця нових міст»).

       Майдан Бурти свого часу охоплювало територію до 12 га, навіть для дуже великої могили забагато, а тому археологи сподіваються на нові знахідки. Від Буртів радіально в усі сторони розходяться системи могил розміщених на пагорбах так, що з кожної видно декілька наступних. Їх використовували в різні епохи як сигнальні, а нині як місця розміщення геодезичних знаків.

       В часи Київської Русі та в козацьку добу ці могили були дозорними, де постійно стояла варта. В разі появи ворогів з могили на могилу передавався сигнал «тривоги»: вдень запалювали діжу смоли, а вночі – купу хмизу. За вісім кілометрів на північний схід від Бурт проходив «Чорний шлях» між м. Богуслав – м. Лисянка, яким татари ходили на Україну по «ясир».

         Біля майдану Бурти розпочинаються дві балки: Тимошів та Одарчин яр, що простягаються до с. Чаплинка. На пагорбі між балками в XVI–XVIII ст. розміщувалася цегляна фортеця, залишки руїн якої (каміння та бита цегла) в 40–50 роках ХХ століття були використані місцевим населенням для будівництва Чаплинської ГЕС на р. Гнилий Тікич.

         В обох балках частими є знахідки знарядь праці попередніх цивілізацій та народів: кремнієві шкребки, наконечники списів, глиняний посуд часів трипілля: горщики, глиняні тарілки, діаметром до 1 метра, кам’яні терки, козацькі люльки тощо. В 2008–2009 роках науковці Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького проводили розкопки залишків поселень трипільської культури, знахідки з яких прикрасили експозиції Лисянського державного районного музею.

         Трипільська культура відкрита чеським археологом Вікентієм Хвойко в 1893–1899роках. В результаті розкопок в м. Києві та біля с. Трипілля на Київщині, про що було повідомлено на одинадцятому Всеросійському з’їзді археологів – 1899 р. у м. Києві Трипільська культура – прамати європейських культур: це перший метал, перший хліб, філософія землероба, що жив у гармонії із Всесвітом. Ця блискуча культура існувала протягом шостого – другого тисячоліть до Різдва Христового на теренах сучасної України, Молдови, Румунії, зародилася у другій половині шостого тисячоліття до нашої ери в результаті міграції людей з Припонтиди (від Чорного моря, яке до 5508 року до нашої ери було прісноводним озером) і поєднані цієї культури з носіями ГІерболійських знань і традицій з північних регіонів Європи.

         В. Хвойко висловив гіпотезу: «Народ, що створив пам’ятки трипільської культури не міг зникнути безслідно і був не хто інший, як гілка арійського племені, котрій по праву належить ім’я протослов’ян, нащадки яких донині населяють південно-західну Росію»[1] (на 1899 рік – територія України). Та про те, що трипільці є прямі предки українського народу. Ця гіпотеза має широку підтримку в сучасній краєзнавчій та історичній літературі. Але шукаючи в глибинах історії обличчя далеких пращурів, слід пам’ятати, що знання про минулі історичні епохи обмежені, щоб робити такі висновки; давні археологічні культури етнічно не визначені, й з часів трипільської культури по теренах України промандрували десятки народів і племен, що вплинули на етногенез українців: це кіммерійці, скити, сколоти, сармати, аляни, готи, гуни, болгари, авари, хозари, слов’яни, печеніги, половці тощо… Тому варто утриматись від тверджень про пряму родову лінію від трипільців до українців. В той же час історичною спадщиною українців від трипільської культури є: система землеробства та господарювання, побуту, архітектури, топографія поселень, декоративний розпис будинків, народні ремесла, мотиви орнаментів в кераміці, вишивці тощо. Трипільська культура своєрідний місток не тільки між історичними епохами, а й між заходом і сходом, у своєму розвитку наблизилася до світових цивілізацій Єгипту, Месопотамії, Індії, Китаю та, обігнавши їх у розвитку землеробства з застосуванням металевого рала і тягової сили худоби, раптово загинула. Чому? Де пояснення? Лише версії:

1. Раптове похолодання клімату на 4-5о С протягом кількох століть (2300–2000р.р. до н. е.)викликане забрудненням атмосфери – наслідок активної вулканічної діяльності на о. Ісландія, що призвело до занепаду традиційного землеробства і скотарства, голоду, війн, деградації суспільства;

2. Порушення екологічного балансу, викликане екстенсивним характером землеробства трипільців, великим навантаженням мільйонного народу на природу, що призвело до екологічної катастрофи;

3.Протистояння іншим цивілізаціям та наростаючий тиск скотарських степових племен;

4. Епідемії тощо.

        Можливо все це разом узяте призвело до занепаду трипільської культури, яка не змогла реалізувати свій високий потенціал.

        Трипільська культура вражає сучасників високим розвитком землеробства. При застосуванні тягової сили худоби (воли, коні), розпушуючи ґрунт ралом з металевими наконечниками (починаючи з другого тисячоліття до н. е.) трипільці отримували набагато більші врожаї (жита, пшениці, проса, вівса, ячменю, гороху, льону, конопель) від сусідніх цивілізацій. Утримували велику рогату худобу, коней, свиней, птицю, собак, дрібну рогату худобу. В трипільській культурі та побуті сучасника вражає все: величезні міста «Всього в Буго – Дніпровському межиріччі відомо біля десятка поселень-гігантів, площа яких перевищує 100 га. Найбільші з них: Тальянки – 450 га, Чичеркозівка – 300 га, Майданецьке – 270 га, Доброводи –250 га, Небелівка – 220 га, Томашівка – 200 га. Розташувались вони на миловидних ділянках берегів річок.»[2,178] з населенням по 15–20 тисяч людей; вишуканість орнаменту форм та якість кераміки, різноманітність мальовничого посуду та інших гончарних виробів, статуеток тварин, людей, що зустрічаються в усіх степових курганах; трипільські тканини з льону, конопель та вовни вибілені чи фарбовані, прикрашені виробами з кісток, міді, бронзи, золота; металургія та металообробка: зброя, прикраси, знаряддя праці, сокири, шила, свердла, рибальські снасті, серпи; архітектура будівель – одно – та переважно двоповерхових, що розміщувалися в ранніх поселеннях рядами, а згодом (4600 р. до н. е.)концентрично – трьома округлими вулицями з площею-майданом посередині для народних зібрань та загону худоби, – прикладом може бути мало досліджене городище Журжинці Лисянського району площею понад 600 га.

         Однією з таємниць трипільської цивілізації є тисячі згарищ їх поселень. Кожні 60-80 років, виснаживши природні ресурси місцевості, трипільці спалювали свої оселі разом з хатнім реманентом, залишаючи їх пращурам, переселялися на нові землі. Ранні трипільці належали до представників матріархальної культури. Своїх покійників спалювали на очищаючому полум’ї вогнищ, а попіл розсіювали над ланами та ріками, як це роблять в даний час їх послідовники в провінції Бгараті Індія. Згодом з’являється новий тип поховань – в ямах з насипом і без насипу. Перші ямні поховання трипільці здійснювали біля порогів осель. Поховані пращури були оберегами їх родин.

        Та найбільшою загадкою історії є проукраїнська мова якою говорили наші пращури. Як відомо, мова не лише засіб комунікацій, носій знань і духовності, а й основна ознака народу, берегиня його існування та процвітання. Кожному народові історія виділяє приблизно 1,5–2 тисячі років існування, одні з них зникають, інші дають початок новим культурам, наукам, народам, а іноді і цивілізаціям. За сім – вісім тисячоліть на теренах України промайнули десятки яскравих і самобутніх народів – кожен зі своєю культурою, релігією, мовою. Поважні лінгвісти стверджують, що проукраїнська мова одна з найстаріших на планеті і має багато аналогій з санскритом – найдавнішою писемною мовою нашої цивілізації, якою нині користуються тібетські лами – це понад 600 смислових слів. Серед них: вдова, дівер, зять, тесть, брат, дочка, дід, син, яр, вар, варити, каравай, мара (смерть), біда, просити, сміятися, стояти, просити, відати (знати) та інші. Такі ж словесні аналогії можна провести між українською та етруською мовами. Етруська мова є матір’ю латинських мов та латинського письма.

          Під час Корсунь-Шевченківської битви Великої Вітчизняної війни, фашистські війська в Буртах розмістили батарею артилерії, проте протрималися недовго. Ще тоді городище Бурти займало до 12 га. В 60–70-ті роки ХХ століття Бурти інтенсивно руйнують – розгортають бульдозером, розорюють. На сьогодні городище має площу до 4 га, це система рукотворних валів, проваль вкритих степовою рослинністю. Серед видового складу трапляються представники «Червоної книги України».

       Отже Бурти не лише пам’ятка історії, а й пам’ятка природи.

        В 70-х роках ХХ століття Бурти двічі заліснювали, проте дерева тут не прийнялися. Або не підходить склад перепаленого ґрунту, або не вистачає вологи. Лише в останнє десятиліття тут проросли поодинокі дерева.

 Джерела та література

1. Див.: Хвойко В. «Каменный век Среднего Поднепровья.» труды одинадцятого археологического сьезда в Киеве. – К. 1901 г.

2. Володимир Круц «Поселення–гіганти Трипільської культури в межиріччі Південного Бугу й Дніпра». «Трипільська цивілізація у спадщині України» Конференція, присвячена 110-річчю відкриття трипільської культури (Матеріали та тези доповідей конференції, що проходили у Києві 30 – 31 травня 2003 р.). – К.: «Просвіта» 2003. – 325 с.
Flag Counter
Copyright UR3CPI на технологиях UCOZ © 2017
Яндекс.Метрика