Моринці

Вітаю Вас, Гість · RSS П`ятниця, 11.10.2024, 04:22


Blogger Tips And Tricks|Latest Tips For BloggersFree BacklinksBlogger Tips And TricksBlogger Tips And Tricks|Latest Tips For BloggersFree BacklinksBlogger Tips And Tricks

English German Russian


  ДИПЛОМИ ТРК "ТІКИЧ"









             
Яндекс.Метрика



























       

        
                  ПОГОДА

 

 

Мо́ринці — село в Україні у Звенигородському районі Черкаської області, центр сільської ради, якій також підпорядковане село Гнилець. Розташоване за 35 км від районного центру — міста Звенигородка. На території села виявлено поселення черняхівської культури.

 

Про заснування села свідчать кілька легенд:

 

перша твердить, що село назвали Моринцями тому, що першими його жителями були переселенці від моря;

друга легенда говорить, що жителі села займалися збиранням меду диких бджіл, а для цього морили їх, від цього жителів називали морянами, а село — Моринцями;

в третій легенді йдеться, що перші поселенці у дуже великій кількості вимерли від чуми, яку в народі того часу називали «мором».

 

Перша писемна згадка про Моринці належить до середини XVII століття. Так у 1648 році на початку визвольної війни українського народу через Вільшану на Моринці проходив загін Максима Кривоноса чисельністю 6 тисяч чоловік. Через 10 років село згадується серед маєтностей, що належали К. Виговському. 

 

У 1730 році село Моринці належало княгині Яблоновській — хоронжині коронній, тоді тут було 50 дворів. В 1794 році село дісталось в спадщину Надії Василівні Енгельгардт, дружині дійсного таємного радника сенатора кавалера Петра Олексійовича Шепелєва від генерал-фельдмаршала Григорія Олексійовича Потьомкіна. Це село вона продала 5 грудня 1796 року брату своєму дійсному таємному раднику Василю Васильовичу Енгельгардту. Коли селом володів поміщик В. Енгельгардт, в ньому мешкало 1 347 чоловік. У 1801 році в селі було 754 чоловічого і 636 осіб жіночого населення.

Жителі села на той час займалися хліборобством, скотарством та чумакували. Жили в злиденних хатинах, критих соломою. За часів панування В. Енгельгардта із 169 дворів села 76 були без будь-якого «тягла». Весь час посилювався гніт селян, що викликало з їхнього боку опір. 1818 року у відповідь на відмову селян коритися наказам управителя в Моринці вступив загін солдатів. У сутичці, яка сталася між ними і кріпаками загинуло 3 солдати та 18 селян. 

 

У другій половині XIX століття вперше згадуються Моринці, як батьківщина Тараса Григоровича Шевченка.

 

1860-го року на кошти селян у селі відкрито парафіяльну школу. Внаслідок реформи 1861 року новий власник Моринців Браницький нещадно пограбував селян: вони одержали всього 1 805 десятин землі, в тому числі 83 десятини непридатної, за яку повинні були сплачувати великий податок.

 

Здійснення реформи в Моринцях супроводжувалось заворушеннями. Селяни, очолювані Ф. Відоменком та Є. Левченком у 1862 році відмовились сплачувати оброк і підписувати уставну грамоту. До села прибули сотня козаків і ескадрон драгунів, які заарештували керівників повстання. Спроба селян визволити їх не мала успіху. Рух був придушений, частину селян покарано різками.

 

У 1866 році в Моринцях мешкало 2 507 чоловік, налічувався 401 двір, 3 434 десятини землі, з яких поміщикові належали 1 577, церкві — 52,1.

У період з 1868 по 1890 років в Моринцях побудована нова дерев'яна церква, яка до нашого часу вона не збереглася, її знищила радянська влада у 1935 році.

 

У 1900 році в Моринцях набуло найбільшого розвитку гончарство. Близько 100 чоловік займалося виготовленням гончарних виробів, за рахунок чого жили за свої кошти, продаючи вироби в найближчих містечках.

 

На початку ХХ століття у Моринцях діяли церковнопарафіяльна школа і дві школи грамоти, за класні кімнати учням правили приміщення колишньої корчми і крамниці. 

 

У 1912 році з 766 селянських господарств, які володіли 1 537 десятинами землі, 125 мали до однієї, 195 — до двох, 272 — до трьох десятин землі. Одне господарство володіло 10 десятинами землі. 111 селянських господарств не мали худоби. З 890 дворів, 8 жили з гончарства, 60 — з ткацтва. 51 — з чоботарства і 5 — з ковальства. Життя села та околиці в період національно-визвольних змагань, становлення та діяльності українських урядів, є майже недослідженим. Невідомі також політичні настрої селян, їх участь у суспільно-політичних процесах які відбувалися в Центральній Україні.

 

З історії села, написаної в часи радянської влади відомо, що в середині лютого 1918 року в селі оголошено радянську владу, а у березні село було окуповане австро-німецькими військами.

У листопаді 1918 року в село війшли війська Директорії Української Народної Республіки, а в лютому 1919 року у село війшли війська 2-ї Української радянської дивізії. В серпні 1919 року до села війшли війська генерала Денікіна, які були витіснені червоноармійцями у січні 1920 року.

 

1921 року в селі створено сільскогосподарські артілі ім. Т. Г. Шевченка і «Надія». Через рік організовано ще п'ять: «Боротьба», «Дружба», «Воля», «Жовтень» і «Серп». Перші артілі були невеликі, до їх складу входило 12 — 20 сімей.

 

В 1922 році у Моринцях організовано перше споживче товарство. В 1925-му створене кредитне товариство, що надавало артілям та одноосібним господарствам кредити, постачало їм сільськогосподарський реманент, машини тощо.

 

В 1924 році у селі організовано дві групи для ліквідації неписемності, хату-читальню, клуб.

 

На початку 1929 року сім артілей об'єдналися в одну — ім. Т. Г. Шевченка.

 

Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційним урядом СССР 1923-1933 та 1946-1947 роках.

В 1930-му році в селі відкрилася семирічна школа, яка в 1937-му стала середньою.

У січні 1933 року на базі колгоспу ім. Т. Г. Шевченка створено дві артілі — ім. Т. Г. Шевченка та ім. Другої п'ятирічки.

 

В 1933 році село Моринці, як і вся Україна були охоплені голодомором. «Активісти» відібрали у селян все. Від голоду вимирали цілі сім'ї, траплялися випадки людоїдства. В 1990 році з ініціативи Товариства Української мови було створено меморіал жертвам голодомору на території старого кладовища.

 

В 1939 році в селі споруджено нове приміщення для середньої школи, тут же встановлено бюст роботи скульптора К. М. Терещенка. У школах села навчалося 650 учнів, працювало 25 вчителів. Мирне життя людей Моринець перервала німецько-радянська війна. Нацисти окупували в село 28 липня 1941 року.

 

Під час війни в моринських лісах діяв партизанський загін. Створений 1943 року. В його складі перебували жителі села Моринець. Після наступу фашистів 14 січня 1944 року в районі старого лісництва відбувся бій. Партизани відступили до шестиринських лісів, після чого через три дні вони з'єдналися з частинами танкової дивізії та продовжили бій за визволення рідної землі. До сьогоднішнього дня в лісі збереглася хата, яка була партизанським штабом в ті часи.

 

Визволили село Моринці 28 січня 1944 року під час Корсунь-Шевченківської битви, а саме 21-й стрілецьким полком 180-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту. Під час звільнення села тут перебував штаб генерал-полковника танкових військ П. О. Ротмістрова — командуючого 5-ю гвардійською армією 2-го Українського фронту.

 

У роки війни на фронтах воювали понад 1000 жителів села, 386 з них загинули, 549 відзначені урядовими нагородами.

Житель села Моринці Г. Д. Попович за свої подвиги удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

У березні 1944 року почала працювати школа, сільський клуб, бібліотеки, пологовий будинок. Через деякий час відкрили лікарню.

 

В 1956 році в селі відкрито пам'ятник Т. Г. Шевченку.

 

В 1950-му артілі села об'єдналися в одну — ім. Т. Г. Шевченка. В 1960-му до нього приєднано колгосп ім. Третьої п'ятирічкм села Гнильця, а в січні 1964-го — артіль ім. Жовтневої революції села Будищ (як четверту виробничу дільницю). В 1963 році колгосп ім. Т. Г. Шевченка перейменовано на «Батьківщина Шевченка». Він вирощував зернові культури — пшеницю, кукурудзу і горох, із технічних — цукрові буряки і соняшник. Допоміжними галузями були садівництво і городництво. Колгосп мав понад 300 га саду, пасіку, що налічувала 230 бджолосімей, 8 ставків площею 32 га. За колгоспом було закріплено 6 тисяч га землі, з них орної — 3,8 га. В 1972 році колгосп мав 43 трактори, 25 різних комбайнів, 35 автомашин тощо. В селі працювало три промислових підприємства. З 1959 року почав діяти цегельний завод. В 1963 споруджений харчкомбінат, що виробляв хліб, ковбасні вироби, коптив рибу.

 

Станом на 1972 рік в селі працював палац культури із залом на 550 місць, універмаг, продовольчі магазини, культмаг, комбінат побутового обслуговування з кравецькою і взуттєвою майстернями, фотоательє, банно-пральний комбінат, кафе, їдальня, пошта, телеграф, готель.

Медичне містечко села мало центральний корпус, амбулаторію, парк для відпочинку хворих. В лікарні працювало 50 медичних працівників. У чотирьох дитячих яслах і дитячому садку виховувалось 300 малюків. В середній і початковій школі навчалося 700 учнів, працювало 38 учителів.

 

На сьогодні, після здобуття Україною Незалежності, у селі відбулося багато змін. Колгосп перетворився на підприємство з обмеженою відповідальністю, сьогодні це агрофірма «Батьківщина Шевченка», що є філією ТОВ НВФ «Урожай», з'явились приватні підприємства та магазини, частково відремонтовано старе і побудовано нове приміщення середньої школи, збудовано сучасну автозаправну станцію.

 

У 2005 році на території меморіалу відкрито адмінбудинок, у 2002 році на садибу Якима Бойка перенесено надвірню комору 1896 року із села Шевченкового.

У 1956 році на території садиби відкрито пам'ятник Т. Г. Шевченку (автори-скульптори: Веронський, Олійник). У 2005 році його перенесено на центральну площу села. 9 березня 2006 року у селі відкрито пам'ятник Матері Т. Г. Шевченка (скульптор В. В. Димйона). Одночасно освячено і каплицю Покрови Пресвятої Богородиці Святого Тарасія.

 

9 березня 2008 року Президент України В. А. Ющенко разом з дружиною — пані Катериною, сином Тарасом, доньками Софією і Христиною та онуками заклав вишневий сад у Моринцях на території Національного заповідника у рамках акції Весняної толоки з озеленення та благоустрою.

 

 

Flag Counter
Copyright UR3CPI на технологиях UCOZ © 2024
Яндекс.Метрика