ТАРАС ШЕВЧЕНКО І ПАВЛО ЧУБИНСЬКИЙ – ЕНЕРГІЯ ДУШІ ТА РОЗУМУ

Доля родини і доля батьківщини тісно взаємопов’язані. Нашу Україну  розтинали, її мордували, її катували, її клали на плаху, а вона відроджувалася – з руїни, з попелу, знову наливалася золотом хліба, родила й виховувала своїх дітей – свій найдорожчий скарб. Нас хотіли поставити на коліна. Але в усі часи наша земля народжувала синів і дочок, котрі палко любили свій народ і закликали люд не коритися зайдам.
Україна пережила достатньо лиха, визволялася з-під гноблення, омивалася кров’ю не тільки ворогів, а й своїх рідних синів і дочок. Вона має скарб не прихований, а відомий всьому світу. Цей скарб – подарували нашій землі Тарас Шевченко та Павло Чубинський. Їх називають по-різному: пророками, геніями, людьми, що зійшли з гори та з неба…
Найбільш величними  постатями в Україні були і будуть«поет-правдолюб Тарас Шевченко і фольклорист Павло Чубинський, які стоять у нашій культурі поруч не тільки схожістю доль, а й вершиною творчого надбання» [1,с.20]. Щоб усвідомити, ким для українців є ці творці історії, найдоцільніше звернути увагу на актуальні дослідження знаного у світі етнографа і фольклориста, автора національного гімну П.П.Чубинського та батька новітньої української нації Т.Г.Шевченка.
Людина і культура – єдине ціле суспільства, тому ми завжди повинні прагнути пам’ятати, цінувати та пишатися такими Людьми.
Темою нашого дослідження є «Тарас Шевченко і Павло Чубинський – енергія душі та розуму».
Метою –глибше вивчити та дослідити творчість особистостей, впровадити ідеї їх творчої спадщини як в навчанні, так і в житті, виховувати патріотизм та особливе ставлення до творчості цих неординарних людей в серцях своїх співвітчизників,  розкрити роль постатей в очах сучасного покоління.
Поезія  «Ще не вмерла Україна…» - залишить глибокий слід у культурному житті нашого народу і вселятиме віру в краще майбутнє українців, закликатиме їх згуртовуватися від Сяну й до Дону, живитиме надію наших братів за океаном і нагадуватиме, що ми були, є і будемо!
Символами нашого народу, його духовними провідниками, які піднялися з рабства до інтелектуальних висот цивілізації, є, були і будуть – велетні, філософи, сіячі розумного, доброго, вічного, славні сини українського народу - Тарас Григорович Шевченко та Павло Платонович Чубинський. Вони не потребують гомону, ювілейної пихатості, тому є невід’ємними частинами духовного життя нації, всіх, кому дорога Україна, хто пов’язує долю свою з теперішнім і майбутнім рідної держави.
 
 
  Є люди, мов зорі… І якщо такі зорі згасають, то світло їхнього життя ще довго крізь роки, століття і далі сяє на землі…
                                                                                                                 О. Кошиця
   
   В історії світової культури є особистості, чия велич визначається не тільки їх літературною спадщиною, а й всією сукупністю їхньої людської творчості та громадської діяльності, самою символічністю їхнього буття, яке прориває грані епох
і завойовує  безсмертя.
      Сила впливу таких письменників, які стали не просто свідками, учасниками й літописцями історії, а й її творцями та героями, настільки велика, що її відчувають навіть люди, не обізнані з тією творчістю, бо для них існує вже сам життєвий, людський приклад таких письменників. І, образно кажучи, історія й людство відводять подібним творцям місце на самому Олімпі, на тих високостях, де визначаються історичні шляхи розвитку народів.
     Його ім’я стало символом нашого народу, його портрет – у кожній хаті, його безсмертний «Кобзар» - на столі поруч із хлібиною, а пісні – вишиті на рушниках.
     Тарас Шевченко…Геній, мислитель, пророк, велетень, філософ, сіяч – сіяч розумного, доброго, вічного. Людина незвичайної долі й незвичайного таланту, велика та невмируща слава українського народу. Він сам звеличив себе, Україну, свій народ. Став співцем своєї історичної слави і соціальної недолі, власних сподівань і прагнень. Під думи народні налаштовував свою ліру Кобзар, тому й оживало в слові його все те, що таїлося в самій глибині серця. Із тим скарбом – словом свого найкращого сина – український народ і виходить до всіх людей землі.
     Невпинно йдуть роки, десятиліття, і знов, як завжди, наступає березень. 9 березня 2014 року виповнюється 200 років від того дня, коли поневолений український народ народив свого Пророка, котрий  сьогодні закликає нас стати нарешті вільними, покладатися тільки на себе і вірити в себе, вчить нас бути справжніми українцями, тому що без усвідомлення цього ми ніколи не станемо вільними і щасливими.          
      Особлива роль в популяризації імені та спадщини, активної громадськості діяльності Тараса Григоровича  Шевченка належить нашому земляку, громадському діячу, вченому-етнографу, фольклористу-поету – Павлу Платоновичу Чубинському.
Ім’я Павла Чубинського стоїть поряд із великими діячами української культури: М.Драгомановим, О.Русовим, М.Старицьким, М.Лисенком. Він належить до людей широко знаних у світі. На його духовній спадщині виростали наші класики: Леся Українка, Іван Франко, Агатантел Кримський та інші. Волелюбний дух і вболівання за долю свого стражденного народу він перейняв безпосередньо від нашого генія – Тараса Шевченка, з яким був знайомий, якого гаряче шанував.
Ім’я Чубинського було широко відоме освіченій громадськості XIX століття. У Борисполі про поета голосно заговорили лише в 1988 році, коли в СРСР почалися процеси демократизації, а партійне керівництво не могло протистояти наступу вільнодумства і масового обговорення заборонених тем і маловідомих сторінок історії.
На формування його громадянської позиції вплинула поезія Тараса Шевченка, її віщий дух та особисте знайомство з першими величинами тогочасної української культури: Т.Г.Шевченком, П.О.Кулішем, М.І.Костомаровим, братами Лазаревськими. Лідерство в громадських акціях Петербурзького університету, участь у похороні Шевченка, зближення зі студентами Київського університету – це усе етапи формування характеру й становлення Павла Чубинського як людини і громадянина. Апофеозом його молодих літ стало написання вірша «Ще не вмерла Україна» - високопатріотичного твору, начиненого вибуховою силою молодих почуттів, випромінених із кришталю синівської любові до України. Митця надихав непереможний дух славних предків, героїв селянських повстань: С.Наливайка, П. Павлюка, Т. Трясила, М. Залізняка.
Усе життя його окриляло ніжне, щире і гнівне слово Тараса Шевченка, етнографічна стихія й писемний океан українського народу. Як ніхто із сучасників, він багато мандрував по Україні, записував народні пісні, звичаї, обряди, казки, вірування, гадання, прислів’я, приказки – усе, що становило духовну культуру народу, його внутрішній світ. Матеріали подорожей були надруковані в семи томах, дев’яти книгах під назвою «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-руський край». Вони були видані в 1872-1878 роки у Петербурзі.
Російський історик Олександр Пипін так характеризував славнозвісного етнографа і фольклориста: «Своїм розумом і особистою вдачею, спробами дослідження Чубинський був видатним етнографом – збирачем, єдиним і своєрідним діячем у цій галузі науки. Це була людина всебічно обдарована: ми говорили про його невтомну працьовитість, але, як показують самі його праці, це був водночас розум практичний, який швидко освоювався з навколишнім побутом у найграндіозніших його виявах: він умів дуже тонко спостерігати народні звичаї, схоплювати їхні історичні риси, вислухати й записати пісню та казку і тут же зібрати статистичні дані, розшукати на місці тямущих людей і додати своїй роботі наукового значення. Це був, без сумніву, організаторський талант, здатний скласти план роботи, вибрати виконавців і довести до кінця складну справу»[1, с.20].
Крім праць з етнографії Чубинський написав багато статей. У 1871 році він видав поетичну збірку «Сопілка Павлуся». Тому й не випадково вірш «Ще не вмерла Україна…» друкувався разом з Шевченковими творами й за підписом Шевченка і мав такий вплив на український народ, як і безсмертний «Заповіт».
Під час навчання в Другій київській гімназії в П.П.Чубинського зародився дух бунтаря  й захисника народних мас. І. Юскевич-Красовськийбув першим педагогом, який пов’язав гімназиста П.Чубинського з особою Тараса Шевченка, з його духом, з його любов’ю до знедоленого народу, який потерпав від національного і соціального гніту. Чубинський ще не знав, як оборонити народ, але вибір професії юриста-правознавця був невипадковим у його долі. Це був вибір романтика, вибір людини молодої, живої, рішучої, для якої не було ніяких перешкод у досягненні своєї мети.
Павло Чубинський був добре ознайомлений з діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства, участю Т.Г. Шевченка в роботі київської археологічної комісії, його арештом і засланням. Київський період навчання відіграв важливу роль у житті Чубинського, у формуванні його світогляду, у визначенні своєї ролі в громадсько-політичному житті.
Усе, чим жило прогресивне київське студентство, увібрав у себе сімнадцятирічний гімназист Павло і поніс із собою як життєву естафету, передану старшим покоління молодшому. У Києві він розпізнав і глибше зрозумів історичну роль козацтва, видатних народних ватажків. Закінчивши гімназію, поет оволодів потрібним багажем знань, набув політичного досвіду й життєвої цілеспрямованості, зосередився на ідеї просвітництва народу, в основі якої була свобода наших предків у вольниці козацького духу – Запорізької Січі. Він чітко орієнтувався в громадсько-політичному житті, розумів настрої й прагнення передової інтелігенції, задумувався над соціальною нерівністю, що панувала по всі Російській імперії.
Будучи студентом Петербурзького університету,П. Чубинський розширює коло товаришів, знайомих,однодумців, які збагатили його новими знаннями й досвідом громадської діяльності. Це був період вибору життєвої дороги романтика, здатного поринути у вир суспільного життя, долучити свою силу й енергію до складних процесів буття і якось їх змінити на користь знедолених і бідних людей.
Вся українська громада в Петербурзі гуртувалася навколо Шевченка після його повернення із заслання. Шевченкове ім’я було досить популярним у столиці не лише серед українців, але й серед прогресивної російської інтелігенції, серед студентів університету. За тисячі верств від рідного краю, від домівки, від товаришів і друзів, фольклорист зближується з українською громадою, з братами Лазаревськими. А квартира М.Лазаревського стала місцем зібрання петербурзьких студентів, розв’язанням своїх поточних справ, читанням Шевченкових поезій. Чубинський не раз бував у цій квартирі до і після приїзду Шевченка до столиці. Він у Петербурзькому університеті впритул наблизився до Шевченка, відвідував квартиру поета в Академії мистецтв, де були дружні бесіди і читання заборонених віршів. Популярними в університеті були лекції М. Костомарова, близького друга Тараса Шевченка і близького знайомого Павла Чубинського. На цих лекціях не раз бачили і Чубинського, і Шевченка. Ці люди могли зустрітися у редакції журналу «Основа», що був заснований завдяки зусиллям українських патріотів. Цей журнал привертав увагу відомих українських письменників, художників, етнографів, юристів. У ньому Чубинський друкував свої матеріали, написані переважно в Борисполі. Саме цей часопис у березневій книзі за 1861 рік помістив текст невиголошеної промови Чубинського над могилою Шевченка під час похорону на Смоленському кладовищі. І після закінчення університету активно співпрацював з редакцією «Основи» й публікував у часописі статті на педагогічні теми.
За період навчання в Петербурзі Чубинський став одним із студентських ватажків, належав до тієї активної групи, яка впливала на настрої університетської молоді.
Шевченко та Чубинський були  першими і найбільш популярними  серед українських поетів, великою надією всіх прихильників рідного слова, визнаними ватажками рідного письменства. Київ для них стає центром українського життя, тим живчиком, стук якого розноситься по всій Україні.
І ні тяжка неволя, ні муки самотності, ані літа не вгасили ні в  Шевченкові того вогню, ані в Чубинському його сили і віри, що ними запалав весь український народ. Безмежна любов до свого народу привела їх до непереможного переконання, до готовності душу свою покласти за рідний край.
Чи є ще десь такий крик серця з безмірної туги та жалю за рідний край? Чи знайдуться поети, які б так палко любили свій край, побивалися за ним і так до нього рвалися? 
        Тож зимові канікули 1861 року стали гарною нагодою для збирання етнографічних матеріалів, записів народних пісень, звичаїв та традицій, відбулося знайомство з композитором М.Лисенком. А їхня творча праця збагатила українську фольклористику та етнографію.
Після канікул П.П.Чубинський повернувся до Петербурга. Тут події накопичувалися одна на одну, як хвилі на берег. Помер Пророк України Тарас Шевченко 28 лютого 1861 року: студентство з великою жалобою проводжали до могили труну нескореного Кобзаря. Цей похорон перетворився на першу в історії Росії масову політичну протиурядову демонстрацію і започаткував активний студентський рух у Петербурзькому університеті. «Ще одна втрата у слов’янському світі, ще одна могила на слов’янському кладовищі. Погас великий поет, погасла людина, у якої «не було зерна неправди за собою»[2, с.29]. Проте не загубилося це світило серед тіней… Зрівняється його могила і далекі нащадки скажуть про нього: «Недаремно він на світі родився, свою Україну любив!»
Під кінець навчання зміцнюються зв’язки Чубинського з «хлопоманами».Активно займаючись просвітницькою роботою, Чубинського вважали охоронці самодержавства одним із найнебезпечніших агітаторів.
Людей, готових пожертвувати собою в ім’я визволення рідного народу, було багато, особливо в період революційної ситуації 1859-1861 років.Розгортає свою активну діяльність «хлопоманство» на чолі з В.Антоновичем, братами Рильськими, П.Чубинським.
Після закінчення університету Павло Платонович повернувся додому кандидатом права. Але молодому юристові роботи не знайшлося. Тому він і далі збирає етнографічні, фольклорні матеріали і продовжує займатися активною громадсько-політичною роботою. Не залишає Чубинський і наміру зібрати до гурту своїх однодумців, щоб уклонитися могилі великого Кобзаря, адже відвідування Шевченкової могили – це обов’язок кожного громадянина, який став на шлях українського відродження. А далі П.П. Чубинський –«небезпечний агітатор в краї», заслання до Архангельської губернії і довгий хвіст різноманітних обставин та звинувачень…
Заради громадської справи та досягнення мети Павло Платонович не зважав на труднощі, а часом, і на власне здоров’я. Його активна життєва позиція й наполегливість спонукала кожного до роботи.
Він був неординарною постаттю. Його діяльність переслідував царський уряд, він був двічі засланий в Архангельськ й Петербург. Але невтомно працював заради науки, публікував у різних виданнях свої праці. Авторитет П. Чубинського в етнографії і фольклористиці височів не лише кількістю нагород, а й обсягом зібраного й опрацьованого матеріалу, який здатна осягнути лише ціла наукова установа. Його «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західноруський край» височіли на теренах етнографічної науки. Чубинський самостійно, за покликом серця, опанував етнографію і досяг великих успіхів.
«Велика скорбота й смуток огорнули, на думку В.Науменка, всіх у зв’язку з утратою великого працелюба, невтомного шукача й записувача скарбів народних»[2, с.27]. Тернистим видався його шлях, значні труднощі довелося подолати. Нащадки будуть звертатися до національного скарбу народних пісень, звичаїв, статистичних даних, досліджень. Сьогодні з впевненістю хочеться гордо закінчити словами відомого краєзнавця Андрія Зиля: «Поет-правдолюб Тарас Шевченко і фольклорист Павло Чубинський у нашій культурі стоять поруч не тільки схожістю доль, а й вершинами творчого надбання».
Тарас Григорович Шевченко – був, є і завжди залишатиметься нашим сучасником. Його Пророчі думи і геніальні образи Велета нації, його біль і тривога за долю свого народу зігрівають наші душі, додають сил і освячують наш поступ у майбутнє.  
В історії України ще не було людей, які б здійснили  такий великий внесок і вплив на серця своїх співвітчизників. Вони не були всесвітньовідомими вченими, але змушували до себе прислуховуватися, вони не були лікарями, але знайшли рани та біль України, вони не були полководцями, але за їхніми словами змобілізувалося сотні полків і піднялися до зброї мільйони українців. Вони пробудили дух українського народу, але самі так і не побачили Землі величної та незалежної.
Отож будьмо певні: ще не вмерла Україна! І не вмре. Як і вдячна пам'ять про тих, хто творив і творить Україну!