Лисянка — районний центр Черкаської області, селище міського типу, розташоване на північному сході Черкаської обл. за 120 км від м. Черкаси, 38 км на північ від залізничної станції Звенигородка. Територія населеного пункту становить 832,5 га, кількість населення згідно з переписом 2001 р. — 8200 осіб. Через Лисянку протікає р. Гнилий Тікич, яка утворилась під впливом дії льодовикових вод в четвертинний період. Названа річка ділить селище на право- і лівобережну частини. По Гнилому Тікичу проходить межа двох фізико-географічних районів (ландшафтів) Черкаської області: Притіцький та Тясмин-Вільшанський. Вони й визначають географічний рельєф Лисянщини. Назву населеного пункту носить одна з вул. м. Києва (з 1944 р.).
Поселення, що існували на території сучасної Лисянки, відомі ще з VIII ст. до н. е. Лисянка як містечко утворилось приблизно у кін. XIV ст. з невеликого поселення, що тут існувало. Є кілька версій походження назви поселення: одна від гори Лиски, інша, більш вірогідна, від р. Лисянка, що тут протікала в давні часи. У 1593 р. у місті існував досить укріплений замок. Того ж року Лисянка була віддана у володіння шляхтичу В. Чермінському. Проте він не зміг втримати місто у своєму володінні, і містом керували міщани. Поблизу Лисянки у XVI ст. проходив Чорний шлях і межа з Диким полем. У період між 1593–1622 рр. місто занепало, можливо, було зруйноване кримськими татарами. За універсалом короля Сигізмунда III, виданим 28 червня 1622 р., поселення перейшло до володінь воєводи Червоної Русі (Галичини) – Я. Даниловича, а місту було надане Магдебурзьке право. З того часу Лисянка почала відбудовуватись швидкими темпами. Після смерті у 1628 р. Я. Даниловича місто перейшло у володіння його вдови Софії, яка 1631 р. передала місто сину Станіславу. У 1636 р. під час бою загону козаків з кримськими татарами С. Даниловича було полонено, згодом йому відрубали голову. Місто і все майно перейшло по лінії сестри до родини Собєських.
На поч. XVII ст. на Правобережній Україні посилився польський гніт, а у 1630-х рр. почалися масові селянсько-козацькі виступи. Значна кількість селян Лисянщини у 1630 р. влилася до війська Тараса Трясила. На Великдень того ж року з метою помсти коронний стражник Самійло Лащ увійшов до Лисянки. Значна кількість місцевого населення була на богослужінні у церкві. Загін С. Лаща вдерся до церкви і вирізав усіх людей разом із дітьми і церковнослужителями.
Населення Лисянщини взяло активну участь у Національно-визвольній війні українського народу середини XVII ст. під проводом Б. Хмельницького. Зокрема, у 1648 р. Лисянка стала полковим козацьким містечком. Першим полковником Лисянського полку став М. Кривоніс. Після смерті М. Кривоноса, в листопаді 1648 р., полковником Лисянського полку став Демешко (Дем'ян чи Демко) Якимович Лисянський (кін. 1648–1649 рр.). У другій половині 1649 р. козаки Лисянського полку увійшли на правах кількох сотень до Корсунського полку. Як окрема військ-територіальна одиниця, Лисянський полк існував також у 1651 р., 1657 р., 1664 р., 1665 р.
У 1653 р., подорожуючи з Дамаска через Анатолію, Стамбул і Констанцу, до Московського царства через Лисянку проїжджали антіохійський патріарх Макарій III і мандрівник, його син Павло Алеппський. Останній пізніше написав про місто: «Велике місто, укріплене, з водами і садами, благословенна країна, наче гранатне яблуко – велика і квітуча». У 1654 р .у сотенному містечку Лисянка у присутності російських послів 523 козаки і 79 міщан склали присягу на вірність московському цареві. У 1659 р. корсунський полковник Я. Петренко в одному з боїв проти колишнього гетьмана України І. Виговського та його брата Данила полонив останнього, а потім видав його московським воєводам. І. Виговський певний час змушений був переховуватися у володіннях свого брата Костянтина, якому належало містечко Лисянка (1661–1664 рр.), с. Верещаки та ін. населені пункти Лисянщини. Лисянка знаходилась у володінні Виговських, скоріш за все, до їх вигнання у 1697 р. Тоді місто отримав корсунський хорунжий О. Яблоновський.
Мешканці Лисянки взяли участь у повстанні проти польського гніту 1664–1665 рр. під проводом кальницького полковника В. Варениці. Проти військ польського магната С. Чарнецького Лисянку обороняли прилуцький полковник Лазар Горленко, майбутній лубенський полковник Григорій Гамалій та лисянський полковник Гладкий. Під час оборони Лисянки відзначився й С. Височан. Тоді ж під Лисянкою вбито начальника польського загону, племінника С. Чарнецького. Поблизу Лисянки 20 лютого 1666 р. відбулася історична Лисянська Рада, на якій Правобережний гетьман П. Дорошенко запропонував вислати з України до Польщі усіх поляків. Було визначено, що українці укладуть військовий союз із кримським ханом і навесні 1667 р. спільно підуть військовим походом на Лівобережжя. У січні 1667 р. між Польщею та Московією було підписано Андрусівське перемир'я, на яке українську делегацію не було навіть запрошено. Це спонукало П. Дорошенка до союзу із Туреччиною та її васалом, Кримським ханством. У 1671 р. Лисянським краєм, що 1667 р. відійшов до Польщі, пройшлося об’єднане військо польських гетьманів Д. Вишневецького і Я. Яблоновського та Правобережного гетьмана М. Ханенка і отамана І. Сірка. Останні 25 жовтня того ж року у п'ятдесяти верстах від м. Умань, під містечком Іллінці, на загальній військовій раді присягнули бути у вічному підданстві до польського короля і ходити війною проти спільних ворогів. Навзаєм польські гетьмани пообіцяли І. Сірку та М. Ханенку не одбирати в козаків споконвічних привілеїв та вольностей. Наступного року І. Сірко стояв із своїм військом неподалік Чечельника і мав намір звідти рушити на Лисянку, але, довідавшись про заслання до Сибіру Лівобережного гетьмана Д. Многогрішного, поміняв плани: вирішив добитися гетьманства в Україні для себе. Проте 19 квітня 1672 р. полтавський полковник Ф. Жученко полонив І. Сірка. Останнього відправили до Москви, а звідти – на заслання до Сибіру, в м. Тобольськ, де він пробув до кінця 1672 р. Проте наміри турків оволодіти Україною, успішне протистояння турецькій агресії запорожців та авторитет серед них І. Сірка змусили російського царя Олексія Михайловича звільнити отамана. Після присяги, даної на вірність російському цареві, І. Сірко влітку 1673 р. прибув до Запорозької Січі. На початку березня 1674 р. в боротьбі за гетьманську булаву козаки Правобережного гетьмана М. Ханенка разом з військами Київського, Канівського, Лубенського, Білоцерківського полків розбили під Лисянкою двохтисячний загін Григорія Дорошенка. Поблизу Лисянки, на козацькій раді М. Ханенко склав булаву на користь Лівобережного гетьмана І. Самойловича. Трохи пізніше до Лисянки прибув Г. Дорошенко із загоном татар. Присутність останніх у Лисянці викликало повстання у місцевого населення. Повстанці зв'язали Г. Дорошенка і відправили 4 березня 1674 р. до Переяслава, за іншими джерелами Г. Дорошенка було вбито. 5 серпня 1674 р. привезений до Москви полонений І. Мазепа на допиті повідомив, що козацька старшина Лисянки, перейшовши на бік московського царя, присилала до Правобережного гетьмана П. Дорошенка козаків з проханням взяти з них приклад і також перейти на бік московського царя. З цією метою вони пропонували прибути йому на раду до м. Корсунь. П. Дорошенко направив до Лисянської старшини І. Мазепу з листами, а на словах передав, що коли той не застане у Корсуні ради, то негайно хай їде у інше місто. І. Мазепа, прибувши до Корсуня, а потім до Переяслава і не заставши ніде ради, передав листи боярину Г. Ромодановському. У відповідь на листи П. Дорошенко отримав запрошення їхати до Переяслава. Проте намірам їхати П. Дорошенкові перешкодив кошовий Запорозької Січі І. Сірко. Останній з метою об'єднання сил запорожців, П. Дорошенка та кримського хана, як то було за часів Б. Хмельницького, закликав гетьмана, щоб той не їхав у Переяслав і залишався надалі гетьманом Правобережної України. Сам же підійшов з військом під м. Умань. Насамкінець допиту полонений І. Мазепа розповів, як П. Дорошенко примусив його присягнути на вірність і відправив з листом до турецького візира. По дорозі з метою вивідати наміри П. Дорошенка його полонив кошовий І. Сірко, який згодом відіслав І. Мазепу Лівобережному гетьману І. Самойловичу, а той – московському цареві на допит. За таких обставин, з метою збереження союзника в особі П. Дорошенка, у серпні 1674 р. турецьке військо перейшло Дністер, вторглося на Поділля, захопило м. Ладижин і підійшло до Умані. Одночасно кримський хан з усіма своїми ордами вирушив на Лівобережжя. Тоді І. Сірко негайно повернувся на Січ з метою рушити на Крим. В такій ситуації повернули назад і татари. Після чого у вересні подався на свої землі й турецький султан. Проте окремі турецько-татарські загони добрались до Лисянки і спустошили її. У місті виник голод, жителі Лисянки масово переправлялись на Лівобережжя. У 1669–1679 рр. з наказу П. Дорошенка у Лисянці монетний майстер Я. Гранковський карбував фальшиві гроші – підробляв польські соліди: продовжував виготовляти ті самі монети, які робив у Львові 1656–1663 рр.
У 1702–1704 рр. населення Лисянки підтримало повстання фастівського полковника С. Палія проти польського гніту. У цьому повстанні Лисянка відігравала значну роль, велися земляні роботи з укріплення міста. Як стратегічні споруди, використовувалися Лисянські підземні ходи. Під час придушення повстання Лисянка зазнала значних втрат, була частково зруйнована. 5 грудня 1708 р. гетьман України І. Мазепа, шукаючи собі союзників у боротьбі з військом російським царя Петра І, послав жителя м. Ромни Ф. Флюса з таємним листом до польського короля С. Лещинського, в якому вдруге пропонував поспішати з військами для спільного виступу проти Росії. Проте Ф. Флюс був затриманий у містечку Лисянка. Згаданий лист викликав обурення міщан. Ф. Флюса з листом І. Мазепи відправили до Києва, а звідти – до Петра І. Після поразки під Полтавою шведсько-українського війська 27 червня 1709 р., І. Мазепа із своїми прихильниками змушений був залишити територію України, відступивши у турецькі володіння. Незабаром 21 вересня 1709 р. І. Мазепа помер у передмісті м. Бендери.
Гетьманом України в екзилі обрали П. Орлика (1710–1742 рр.), який з метою визволення України з-під московської влади уклав союзні договори із Швецією, Кримським ханством і, підтриманий Туреччиною, розпочав військовий похід у Правобережну Україну. Загони під керівництвом П. Орлика на поч. 1711 р. зустрілися в бою під Лисянкою із військом Г. Бутовича — генерального осавула гетьмана І. Скоропадського. Військові сили Г. Бутовича були розбиті, а його самого взято в полон. Лисянщина з того часу знову стала ареною запеклих боїв. Прихід українсько-татарського війська під проводом П. Орлика в Україну сприяв поширенню в краї антипольської боротьби. Проте спустошливі походи частини татарського війська по українських землях, падіння внаслідок цього авторитету П. Орлика серед населення України та наступ московських військ під керівництвом Б. Шереметева спричинили відхід війська П. Орлика з України.
Після цього населення Лисянки та навколишніх сіл зазнало ряду каральних заходів з боку Речі Посполитої. Край знелюднів: у самій Лисянці заселено було лише 16 будинків. На демографічну ситуацію вплинула також епідемія чуми 1702–1714рр. Проте відновленню демографічного потенціалу краю сприяли практика звільнення населення спустошливих земель від значної кількості повинностей і податків та притік втікачів з ін. регіонів України, де соціальний гніт був значно важчим: виникають хутори, слободи. У 1714 р. у Лисянці було вже заселено 100 будинків. На поч. XVIII ст. Лисянка разом із селами Дібрівка, Орли, Чеснівка, можливо, й ін. складали Лисянський маєток, який в той час перейшов у власність до Я. Яблоновського. Після його смерті до 1737 р. власником маєтку була дружина Теофіла, а з 1737 р. — її син Юзеф. У 1720-х рр. право на Лисянку оскаржують Виговські, проте — безрезультатно.
Притік значної кількості втікачів призвів до наростання протистояння місцевого населення із шляхтою. Тут виникають гайдамацькі загони, які поступово стали ядром українських повстанських підрозділів Правобережжя у др. пол. XVIII ст. проти польського панування. У 1768 р. Лисянка. перебувала у вирі гайдамацького повстання. Жителі Лисянки відкрили міські ворота загону М. Залізняка. Повстанці вирізали значну кількість польського та заможного єврейського населення. Восени 1768 р. гайдамацький загін під керівництвом отамана Бугая напав на Лисянку коли туди для огляду міста і округи прибув польський комісар А Хічевський.
Поч. XVIII ст. відмічається церковним будівництвом у Лисянці. Так, на середину того століття у містечку діяло шість церков: Миколаївська (побудована у 1718), Успенська (1720), Михайлівська (1723), Георгіївська (1723), Преображенська (1730), Вознесенська (1730). Поступово православні храми все більше зазнають католицького впливу, у Лисянці виникають католицькі монастирі.
У 1781 р. власником Лисянського маєтку став Ф.К. Браницький. Внаслідок другого поділу Речі Посполитої, затвердженого сеймом у м Гродно 1793 р., Лисянка відійшла до Російської імперії, а з 1797 р. стала волосним містечком Звенигородського повіту Київської губ. У результаті територіально-адміністративних змін Лисянка часом відносили до Уманського повіту тієї ж губернії або Вінницького повіту Подільської губернії. У 1799 р. Лисянка знову перейшла у власність князю Яблоновському, а на поч. XIX ст. — польському магнату, статському радникові І. Моржковському (за ін. джерелами Маршковському). 1807 р. згідно з його заповітом все рухоме й нерухоме майно було поділене між трьома дочками Сесілією, Анжелікою та Іанорою. Остання, яка згодом вийшла заміж і стала княгинею Яблоновського, отримала від батьківського майна Сокульнецький маєток у Сквирському та містечко Лисянка у Звенигородському повіті на Київщині. 1829 р. княгиня І. Яблоновська померла у Петербурзі. Найближчими спадкоємицями залишились сестри Сесілія та Анжеліка. Після смерті І. Яблоновської містечко Лисянка мало 1138 осіб чоловічої статі, села Дібрівка, Орли, Чеснівка, які також належали їй, налічували відповідно 25, 147, 2 особи чоловічої статі. У Чеснівці оброблялося 26 десятин землі. Лисянський маєток налічував 1750 ревізьких осіб чол. статі, які оцінювалися, згідно з документами, по 187 крб. сріблом за душу. Також княгині І. Яблоновській належав невеликий старий будинок з амбаром у м. Одеса, який входив до Лисянського маєтку. Після смерті княгині І. Яблоновської Лисянський маєток переходить у володіння її сестри С. Радзивілл. Сестри Анжеліка та Сесілія Радзивілл офіційно оформили акт про спадщину 20 березня 1845 р. В Одесі на свої кошти Сесілія побудувала новий кам'яний будинок і прикрасила його з середини. 1848 р. С. Радзивілл продала цей будинок купцеві А. Масу. У сер. 50-х pp. XIX ст. С. Радзивілл померла. Власником Лисянського маєтку став її племінник князь В. Радзивілл. Згідно з заповітом княгині Сесілії були виділені кошти для будівництва шпиталю та притулку для бідних і немічних при римо-католицьких костьолах у місті Бердичеві та містечках Лисянка, Малина, Ходоровка.
У 1863—1864 рр. проти засилля царського уряду розгорнулось польське національно-визвольне повстання. Воно охопило не тільки терени Королівства Польського та Литви, а й частково землі Білорусі та Правобережної України. Російський уряд жорстоко розправився з учасниками повстання. За участь у повстанні князя В. Радзивілла у нього був конфіскований Лисянський маєток. На основі інструкції імператора від 23 липня 1865 р. з конфіскованої землі була утворена ділянка, яка перейшла у державну власність. Проте вже 19 січня 1870 р. міністр державного майна повідомив керуючого справами міністерства про дозвіл імператора на продаж конфіскованої у В. Радзивілла землі генерал-ад'юнкту М.Г. Казнакову за суму 37691 крб. 46 коп. Був складений проект купчої на продаж ділянки. З придбанням маєтку власнику та його спадкоємцям надавалося право здавати цю землю в оренду або в управління ін. особі.
Історія Лисянки переплітається з геніальною постаттю України Т.Г. Шевченком. У 1826 р., шукаючи собі вчителя малювання, малий Тарас кілька днів жив у лисянського дяка Єфрема. Але не витримавши «науки», яка зводилась до розтирання фарби та носіння води до школи, Тарас залишив дяка. Ці події Тарас Григорович описав у творі «Прогулка с удовольствием и не без морали» під час свого подорожування по Україні 1843—1844 рр.
Після скасування кріпосного права 1861 р. селяни Лисянки та навколишніх сіл виступили за передачу їм земель без викупу, відмовлялись сплачувати поземельний оброк. Окремі виступи набули революційного характеру і були придушені тільки завдяки застосуванню владою військової сили. Широкого розмаху в Лисянці набули селянські виступи у 1905—1907 рр. Для їх придушення 5 квітня 1905 р. у містечку були розквартировані війська. Один з найбільших виступів селян був улітку 1906 р., він перекинувся із с. Бужанка, де активну роботу по його організації провели представники партії більшовиків. У Лисянці група селян зуміла ополчити проти місцевої поліції тисячний натовп. Місцевій владі з допомогою військ вдалося утримати ситуацію під своїм контролем. 15 організаторів Лисянського виступу засуджено на каторгу до Сибіру. Серед них — П. Артеменко, С. Поліщук, С. Антощенко, Я. Корнієнко та ін. У 1907 р. Казнакови продали Лисянський маєток, в т.ч. й Лисянку, місцевій сільській громаді.
15 листопада 1872 р. у Лисянці відкрили однокласне народне училище. У 1910 р. у Лисянці одночасно з 4-класним міським училищем працювали також 2-класне сільське училище та церковнопарафіяльна школа. У 1913 р. Лисянське 4-класне міське училище було перетворене у вище початкове. Ставилось питання про будівництво нового приміщення для училища.
Після лютневої революції 1917 р. у Петрограді селяни Лисянки активно підтримали революційні події. У Лисянці, окрім державних структур, діяли органи самоврядування, які в той час, коли керівництво з Києва було порушено, взяли управління в краї на себе. Охорону краю здійснювали загони Вільного Козацтва, які об'єдналися у Звенигородський козацький кіш, очолений спочатку отаманом С. Гризлом, а пізніше майбутнім генерал-хорунжим армії УНР Ю. Тютюнником. Саме під його керівництвом у 1918 р. вільні козаки розгорнули повстання проти німецьких військ. Лисянка була в епіцентрі Звенигородського повстання. Через розгортання в краї боротьби з поширенням більшовизму в серпні 1920 р. у Лисянці введений військовий стан.
У 1923 Лисянка стала районним центром Київської обл. У містечку діяли дві школи. У 1924 р. на полях Лисянки вперше з'явився трактор «Запорожець». У 1925 р. в містечку були засновані два ТСОЗи, на основі яких у 1928 р. створено колективні господарства «Нове будівництво» та ім. Т.Г. Шевченка, а 20 січня 1930 р. — Лисянський колгосп «III Інтернаціонал». Весною 1932 р. на базі Бужанської МТС створено Лисянську МТС. З самого початку в ній налічувалось кілька тракторів та близько десяти автомобілів. Очолив станцію Г.Х. Кузьменко.
У 1932— 1933 рр. у Лисянці поширився голодомор. Його жертвами стали 1210 мешканців, лише в окремій частині селища, що зветься «Замостя», голодною смертю загинуло 724 жителі. Не обійшли стороною Лисянку й масові репресії, що розгорнулися тут у кінці 1930-х рр. Зокрема, у м. Маріуполь відбував заслання майбутній голова Лисянського колгоспу ім. Т.Г. Шевченка М. Резніченко. Був заарештований, звинувачений в «буржуазному українському націоналізмові», а пізніше розстріляний директор Лисянської школи Ф.Л. Глущенко та багато ін.
З 1934 по 1936 рр. У Лисянці велось будівництво нової МТС. У наступному році в ній уже налічувалось близько ста тракторів та кілька десятків автомобілів. 1938 р. Лисянська МТС була реорганізована в районну тракторну станцію і автопідприємство 23040. До складу Лисянського автопідприємства увійшов і автопарк Виноградської МТС. Тракторний стан районної тракторної станції на поч. 1940 р. налічував уже понад сто тракторів.
З 23 липня 1941 по 17 лютого 1944 рр. Лисянка перебувала під окупацією фашистської Німеччини. Окремі підприємства і господарства району у червні—липні 1941 р. були евакуйовані. Зокрема, районні тракторна і машинна станції — до Воронезької обл. (Російська Федерація), худоба з колективних господарств — у Середню Азію тощо. 27 січня 1944 р. військові частини генерал-майора бронетанкових військ М.І. Савельева звільнили Лисянку від німецьких військ. Проте вже вранці 12 лютого до неї знову увійшли німецькі частини. Зав'язався бій, надвечір радянські війська вибили німців з населеного пункту. Військові дії, що відбувалися в ході Корсунь-Шевченківської операції, були надзвичайно тяжкими для обох сторін: одна частина німецьких військ намагалася прорватися до оточених своїх частин в районі м. Корсунь-Шевченківський, а ін. частина — вирватися з кільця, спрямувавши шалені атаки у напрямку Лисянки. Радянські війська стримували з обох боків атаки ворога. З 12 по 16 лютого 1944 р. йшли вперті бої за населені пункти Лисянка, Чеснівка, Дашуківка, які по кілька разів переходили з рук у руки воюючих сторін. Так, 13—14 лютого у Лисянці відбувся танковий бій. 15 лютого німецькі війська захопили Лисянку і спрямували атаки в район сіл Хижинці, Журжинці, Комарівка, Почапинці. Проте захопити ці села їм не вдалося.
17 лютого в результаті успішного завершення радянськими військами Корсунь-Шевченківської операції ворог був розбитий. 19 лютого 1944 р. радянські війська перейшли в наступ для знищення частин німецьких танкових дивізій, які прорвалися в Лисянку. Фашисти намагалися відвести свої танки на південний захід, але в районні сіл Яблунівка, Чеснівка їм був відрізаний шлях до відступу. 20 лютого 1944 р. села Лисянка, Чеснівка і Дашуківка були остаточно звільнені від розбитих поодиноких німецьких груп. Сотні фашистських танків типу «Тигр» і «Пантера», самохідних гармат типу «Фердинанд» залишились на шляхах Лисянщини, а в самому містечку їх налічувалось 220. У визволенні Лисянки брали частини 6 гвардійської танкової армії та частини 136 стрілецької дивізії 1 Українського фронту. Танковий бій у Лисянці відображено на картині в Корсунь-Шевченківського історико-культурному заповіднику та в місцевому державному історичному музеї. За час німецької окупації з Лисянки було вивезено на примусову працю до Німеччини 385 юнаків та дівчат. У Лисянці на берегах р. Гнилий Тікич знаходиться монумент на честь танкістів 1 Українського фронту і їх командира генерал-лейтенанта А. Штєвнєва, який поліг смертю хоробрих у боях за Лисянку. Монумент вінчає уславлений танк Т-34.
У 1948—1950 рр. у Лисянці були збудовані нові приміщення ясел, дитсадка, поліклініки. 1954 Лисянка увійшла до новоствореної Черкаської області як районний центр. У 1959 р. населення Лисянки налічувало 4,9 тис. осіб. У травні 1962 р. районну тракторну станцію реорганізували в «Сільгосптехніку», в якій налічувалось більше тисячі одиниць с/г техніки. На поч. 1963 р. Лисянські місцеві артілі об'єдналися в колгосп ім. В.І. Чапаева. З огляду на укрупнення районів України Лисянка у 1963 р. увійшла до Звенигородського р-ну Черкаської обл., а в січні 1965 р. відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР «Про зміни в адміністративному районуванні Української республіки» знову стала районним центром. У липкі 1963 р. у Лисянці відкрито училище механізації, яке й нині готує кваліфікованих працівників для сільського господарства району. На сер. 1960-х рр. кількість населення в містечку вже становила 5,5 тис. мешканців. 1970—80-х рр. у селищі збудовано нові приміщення районного універмагу та районної лікарні. У 1986 р. збудоване нове приміщення школи № 1.
Наприкінці 1980-х рр. у Лисянці спостерігалось загально-політичне піднесення, що було притаманне всій Україні. Зокрема, у березні 1990 у містечку створена районна організація НРУ, в листопаді 1990 р. — районний осередок ДемПУ, у червні 1994 р. створена Лисянська організація КПУ, у липні 1995 р. — районна організація ЛПУ. У селищі знайшли своє відображення політичні процеси створення багатопартійної системи України. Активну позицію мешканці Лисянки проявили під час референдуму 1 грудня 1991 р., коли переважна її частина висловилась за незалежність України, та виборах Президентів України 1994, 1996, 1999 рр., у виборах депутатів до ВР України 1994, 1998, 2002 рр., виборах депутатів до Черкаської облради 1990, 1994, 1998, 2002 рр.
У 1992 р. у Лисянці відбулося святкування 400-річчя з часу першої згадки в історичних джерелах містечка Лисянка. 9 серпня 1994 р. до Лисянки завітали представники мерії, жителі м. Анока (США): вони у молитовному будинку на вул. Котовського відкрили табір відпочинку для місцевих дітей. Влітку 1996 р. до Лисянки підведений природний газ, а в грудні 1996 р. — відкрито відроджений історичний райдержмузей. У др. пол. 1990-х рр. у Лисянці природний газ підведено до багатьох підприємств, установ та орг-цій, будинків мешканців селища. Для здійснення монтажних робіт залучалися кошти жителів Лисянки, підприємств, асигнування з бюджетів різних рівнів та кошти фондів. Проведення газу по Лисянці прискорила додаткова фінансова дотація з обласного бюджету в розмірі 400 тис. грн.
У березні 1997 р. з друку вийшла перша книга з історії краю «Нариси з історії Лисянщини» працівника Лисянського історичного музею В. Щербатюка. 4 вересня 1998 р. вперше в історії Лисянці відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція «Історія Лисянки та розвиток краєзнавства в краї» за участі науковців Києва, Черкас, Полтави, Корсуня-Шевченківського, Лисянки. 5 вересня 1998 р. член спілки журналістів України, історик, директор Лисянського районного історико-краєзнавчого музею в минулому М. Лубко презентував свою книгу з історії Лисянки «Знаменитий і многолюдний град». Влітку 1999 р. в Лисянці офіційно зареєстрована районна спілка краєзнавців «Витоки». У лютому 2000 р. у містечку був заснований селищний журнал «Добридень». 14 жовтня 2000 р. силами Лисянської районної держадміністрації, селищної ради, районної організації «Витоки» Всеукраїнської спілки краєзнавців, Лисянського РВ УМВС України в Черкасській обл. у Лисянці відбулася друга Всеукраїнська конференція на тему «Лисянщина на рубежі тисячоліть: історія, сьогодення, перспективи розвитку. До 10-річчя незалежності України». Наступного дня, 15 жовтня, відбулося освячення єпископом Черкаського і Канівського Сафронієм новозбудованої Свято-Михайлівської православної церкви. 22 серпня 2001 р. у Лисянці у приміщенні місцевого історичного музею, вперше відкрита картинна галерея, де експонувалися картини фондів музею та твори майстрів пензля Черкащини. 2001 р. у Лисянській ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1 встановлено меморіальну дошку д. і. н., проф. I.Г. Шульзі. 23 лютого 2002 р. у Лисянці відбулася презентація наукової праці к. і. н., доцента НАВСУ В.М. Щербатюка «Історія регіонів України: Лисянщина» (К: Логос, 2002). 16 січня 2003 р. у Лисянці відбулася третя Всеукраїнська конференція «Твої люди, Лисянщино!», присвячена 50-річчю утворення Черкаської області та нагородженню автора книги «Історія регіонів України: Лисяншина» В.М. Щербатюка Черкасською обласною премією ім. М. Максимовича за 2002 р.
Автор: к.і.н. В. Щербатюк, к.і.н. Березовський О. М.
(За матеріалами науково-довідкового видання «Край козацький. Довідник з історії Лисянщини». – К.: Наукова думка, 2004. – С. 133–144)
